Невловимий

Дуже вродлива жiнка сiдаe поряд з самотнiм 38-рiчнiм чоловiком в потязi, поводиться так, нiби вони вже знайомi, провокуe i зачаровуe його, а потiм пропонуe провести разом вихiднi. Чому? “Бо ви чоловiк мого типу”. Такi слова завжди провiщують щось життeрадiсне й оптимiстичне. Майже як у Хiчкока в “Несамовитостi”: “Ви жiнка мого типу”. Це казав манiяк, який душив дiвчат краваткою.

Класичний комедiйний сюжет “кiлер чи шпигун мимоволi” в “Невловимому” (i хто з прокатникiв вирiшив, що така назва виразнiша за оригiнальну – “Ентонi Циммер”?) обiгруeться цiлком серйозно, в жанрi трилера з хiчкокiвськими мотивами (маленька людина стаe мiшенню одночасно злочинного угрупування i системи влади) i з чималою домiшкою мелодрами. E два несподiванi (принаймнi вони замислювались як несподiванi) сюжетнi ходи (один в другiй половинi картини, iнший ближче до фiналу), якi примушують поглянути на попереднi подii iншими очима. Якщо дiйсно переглянути стрiчку вдруге, вже очима людини знаючоi, помiтнi деякi прорахунки в логiцi. Докладнiше на цю тему говорити не слiд, бо це неодмiнно приведе до розкриття цих самих спойлерiв. Мiнус, хоча й не суттeвий, – навряд чи хтось буде переглядати це вдруге.

Фiльм зовсiм не поганий – крiм двох несподiваних ходiв, у ньому e неабияка екранна алхiмiя мiж головними героями, часом погонi, часом напруга, Ольбрихський в ролi росiйського мафiозi, який принципово розмовляe англiйською (персонаж маe достатньо екранного часу, щоб створити iлюзiю загрози, i замало екранного часу, щоб почати дратувати). Однак часом вiдчуття затягненостi все таки виникаe, особливо у першiй половинi. Не розраховуйте на супервидовище – цей фiльм буде так само сприйматись i з малого екрану. Небагато погонь i стрiлянини, увага до почуттiв персонажiв – все це нагадуe поляри попереднiх десятирiч, i це навiть створюe певний старомодний шарм.

Стосовно акторства… знову ж таки важко говорити, не розкриваючи тi клятi спойлери. Обмежусь коротким комплiментом. Свого часу, коли обговорювали екранiзацiю “Десяти маленьких негрiв” Говорухiна, виникали претензii до актора, що грав роль вбивцi, який показуe свою справжню натуру лише у фiналi, – мовляв, по його грi можна зрозумiти, хто цей персонаж насправдi. Така проблема iнодi виникаe – актор знаe все про свого персонажа пiд час роботи над роллю, а йому треба у кожнiй сценi враховувати, скiльки знаe на даний момент глядач, якими очима вiн на героя дивиться, щоб не показати правду ранiше, нiж треба. В “Невловимому” такоi проблеми немаe – жоден з акторiв не лiзе перед батьком в пекло.