Чим бiльше Фреддi Крюгерiв, тим краще. Тi, кому не до вподоби це гасло, можуть далi не читати.
Жанр хорора – випадок специфiчний. Студii – американськi, японськi тощо – штампують сiквел за сiквелом, i нiби й касовi збори не зростають, i критики ввiчливих слiв довго не шукають, а все одно нiхто не гарантуe, що через надцять серiй у франчiзи не вiдкриeться друге (третe, четверте, п’яте) дихання. Хто мiг подумати, що сьомий “Жах на вулицi В’язiв” виявиться кращим, нiж п’ятеро попереднiх? Хто мiг уявити, що сьомий “Хелловiн” вiдродить мертвий на перший погляд кiносерiал? Хто мiг здогадатись, що пiсля бездарних “Дитячих iгор” на свiт з’явиться не тiльки феeрична “Наречена Чакi”, а й не менш веселе продовження “Нащадок Чакi”?
Але зараз мова все ж таки не про перелiченi вище голлiвудськi зразки, а про цiлком гiдну iх японську франчiзу. Хоча ii вже не можна вважати чисто японською, нинi вона тягне на мiжнародний статус – адже e “Дзвiнки” японськi й американськi, в яких деякi сюжетнi лiнii збiгаються, iншi – нi. Якщо ще й додати, що до створення голлiвудських “Дзвiнкiв” пiдключились японцi, рiзницю стаe вловити все тяжче.
Японськi “Дзвiнки” теж можна дiлити на “види”: e “Дзвiнки” “звичайнi”, i e “пропущенi”, якi випускають з минулого року. I якщо першi – це жахи в класичному виглядi, то другi ближчi до напiвпародiйного рiзновиду жанру.
Оскiльки ми дивимось не “Перший пропущений дзвiнок”, а другий, то не дивно, що на екранi бешкетуe вже не одна маленька дiвчинка з того свiту, а цiлих двi. Одна полюбляe годувати своi жертви льодяниками, iнша вiддаe перевагу вугiллю (оскiльки ii поховали заживо в шахтi) i любить зашивати чесним громадянам рот, оскiльки з нею це теж зробили. Можна побачити у цьому “подвоeннi” пародiйний змiст – як i в демонстративно несподiваному фiналi, i в деяких iнших сценах. Хоча це й не пародiя у стилi “Дуже страшного кiно” i навiть не в стилi “Крику” – тут смiх i жах не суперечать одне одному.
Ще один досить тонкий пародiйний момент – трагiчна любовна лiнiя Кiоко – Накао. Попереднi “Дзвiнки” називали “технофобними”; тут триклятий мобiльник працюe не тiльки проти, а й за головних героiв – без нього вони просто не зустрiлись би.
Порада для власникiв кiнотеатрiв. Колись в американських кiнотеатрах, якi спецiалiзувались виключно на жахах, встановлювали крiсла, якi в найстрашнiшi моменти тряслись пiд глядачами, а зi стелi на публiку спускали скелета. Зараз не потрiбно таких дурниць. Достатньо пiд час демонстрацii чергового хорора (бажано японського, але спрацюe i з 50% американських) випустити в зал маленьку дiвчинку з довгим волоссям в бiлому балахонi, щоб вона мовчки побiгала перед екраном, а потiм раптом кудись зникла. Це збiльшить прибутки вдвiчi, гарантую. Люди люблять, коли iх лякають, i дуже люблять – коли iх по-справжньому лякають.