Голлiвудськi романтичнi комедii з кожним роком стають все бiльш схожими на сестер-близнючок. Всiм вiдома зiрка в головнiй ролi (тут це Лопес, але якщо трохи змiнити двi-три реплiки, на ii мiсцi легко можна уявити i Мег Раян, i Сандру Буллок, i Джулiю Робертс), яка старанно робить вигляд, нiби вона проста дiвчина з сусiднього будинку. Щастя, яке несподiвано звалюeться iй на голову, – чарiвний принц, багатий, вродливий i настiльки безхарактерний й безликий, що набридаe у першi двi хвилини своei присутностi на екранi. Оскiльки в даному випадку цю роль граe актор, чиe прiзвище хоч щось скаже одному з сотнi, на характер вирiшили не витрачати навiть одного рядка в сценарii. Найкращий друг головноi героiнi – “голубий” сусiд, який завжди допоможе iй порадою чи банальним жартом. Таке враження, нiби все це щоразу пише одна й та сама людина, причому вона все життя мрiяла не писати сценарii, а, наприклад, лiтати в космос.
Але ось темп прискорюeться, у фiльму нарештi з’являeться сюжет i напрям руху. Адже на екран пiсля п’ятнадцятирiчноi перерви повертаeться Джейн Фонда – жива легенда американського кiно. Не дивно, що граe вона теж живу легенду, тiльки американськоi журналiстики. Найцiкавiшим e найперший епiзод за ii участю, коли героiня Фонди, яку щойно звiльнили, знайшовши ii молодшу замiну, вiдчитуe пiд час iнтерв’ю 17-рiчну поп-зiрку. “Ви володieте умами цiлого поколiння. I ви не читаeте газет, не знаeте, що вiдбуваeться у свiтi?” Коли таке питання ставить на екранi Фонда, яка завжди брала активну участь у громадському життi i стала однieю з провiдних актрис свого поколiння завдяки роботам у гострокритичному кiнематографi 70-х, це звучить так, нiби Голлiвуд тодiшнiй питаe у кумирiв сучасних: “Що ти iм можеш дати?” Це лише одна мить, на яку мало хто зверне увагу, але це краще, нiж нiчого.
Загалом же образ вередливоi майбутньоi свекрухи у фiльмi майже розриваeться навпiл мiж живою людиною (якою ii намагаeться грати Фонда) i карикатурою (якою вона написана в сценарii). Досвiдчена акторка стараeться подати усi демонстративно абсурднi, божевiльнi витiвки Вiоли як вибрики ексцентричного, але реального характеру – часом це спрацьовуe, часом, на жаль, нi. У порiвняннi з Фондою Лопес дiйсно здаeться простою сусiдською дiвчиною – ii роль i не передбачаe жодних психологiчних нюансiв. Найкращi ж реплiки дiстались, як не дивно, Вандi Сайкс, яка граe вiрну асистентку Вiоли.
Бабськi вiйни з перемiнним успiхом йдуть досить жваво, щоб без проблем пiдтримувати глядацьку увагу протягом бiльшоi частини фiльму, але фiнальне сльозаве примирення знову викликаe вiдчуття, нiби за появу на екранi таких сцен несе вiдповiдальнiсть одна людина, яку давно треба засудити i вiдправити у довiчне заслання на мексиканське телебачення. Втiм, ситуацiю трохи рятуe поява Iлейн Стрiтч у короткiй, але добре написанiй ролi “свекрухиноi свекрухи”.
Подивився минулої неділі стрічку “Якщо свекруха – монстр”. Хоч Вадим (автор рецензії) має рацію щодо схожості цього фільму з іншими, та я хотів би висловити свою вдячність тим, хто створює подібне “легке” кіно. Хай там що, але, на відміну від російських і українських серіалів, якими кишить телепрограма, АКТОРИ в більшості західних фільмів справді грають, а не стоять (сидять, лежать тощо) по 15 хвилин у одній позі і нейтральним штучним голосом щось говорять.