З перших же кадрiв стаe зрозумiло, що маeмо справу з видовищем жорстким, часом безжалiсним до глядача: розбита закривавлена голова, непритомна дiвчина на каталцi, обличчя ii батька, який дiзнаeться страшну новину. В такому стилi витримано весь фiльм. Це не елiтне, iнтелектуальне кiно, це мелодрама, яка, однак, пiдкуповуe натуральнiстю, життeвiстю. Жодних штампiв, картонних пристрастей чи неприродно вродливих облич, над якими попрацювали гримери. Життя без прикрас, почуття без прикрас – таким мiг би бути девiз авторiв “Не йди”.
Перша зустрiч головних героiв далека вiд романтики, бо закiнчуeться банальним згвалтуванням. Але подано все так, що питань, чому цих людей потiм потягнуло одне до одного, не виникаe. Вона потрiбно йому настiльки, що вiн думаe про те, щоб залишити дружину, дiм i весь свiй свiт, який йому остогид. Вiн потрiбен iй настiльки, що вона готова пожертвувати своiм щастям (читай: життям), щоб не ставити його у нестерпну, болiсну ситуацiю. Нелогiчно тiльки на перший погляд, насправдi ж дуже логiчно, переконливо i реально: глибину кохання не вiдчути без самопожертви.
Наступне зауваження буде неоригiнальним, але пiсля перегляду дiйсно хочеться зiбрати разом усiх лялькових голлiвудських героiнь Пенелопи Крус i запхати iх подалi в шафу. Бо не в “Виборi капiтана Кореллi”, не в “Ванiльному небi” i тим паче не в “Сахарi”, а саме тут (i в деяких раннiх своiх роботах) ця акторка показуe, як вона вмie грати. I вона не намагаeться виглядати чарiвною, казково вродливою – зовнiшнiсть ii героiнi цiлком буденна, дехто навiть скаже, страшнувата. Краса в iншому – в тому, якими очима вона дивиться на коханого, коли розповiдаe йому, чому прийняла таке рiшення.
Зовнiшнiсть Кастеллiтто взагалi далека вiд уявлень про романтичного героя, i це теж великий плюс. Його герой майже завжди приховуe почуття. В ньому e енергiя, але не вистачаe рiшучостi. Нiби й зрie у ньому протест проти такого життя, але проявляeться вiн надто скромно, боязко. Вiн може помочитись на квiти дружини в ii вiдсутностi або пнути пiд столом ногою ненависного песика, якого весь час сують пiд нiс. Та чи змiг би вiн зробити рiшучий крок, якби за нього все не вирiшила бiльш сильна характером людина?
Хiрург двiчi опиняeться в ситуацii, де змушений пасивно спостерiгати за подiями. Вiн чекаe, поки iнший зробить операцiю його дочцi. Але i ранiше, на життeвому перепуттi, вiн теж нiби перебував у ролi спостерiгача, не встиг зробити вибiр, поки не стало пiзно. Тодi це коштувало йому надто дорого. Однак в критичний момент операцii вiн втручаeться i своiми руками витаскуe дочку з того свiту. Схоже, вiн таки засвоiв урок.