Стелс

Ключовi сюжетнi ходи другоi половини фiльму зазвичай переказувати не прийнято, щоб не псувати враження глядачам. Однак “Стелс” – такий випадок, коли втрачати просто нема чого.

Картина починаeться як типовий полiткоректний бойовик. Трiйця головних персонажiв – дiвчина, негр i… бiлий i навiть чоловiк (чому б i нi – на те вона й полiткоректнiсть). Найжвавiший з цiei команди – цьогорiчний лауреат “Оскара” Джеймi Фокс – зникаe з поля зору надто швидко, щоб хоч якось врятувати становище. Джош Лукас вмie i самовпевнено посмiхатись, i швидко бiгати зi зброeю в руках, але i перше, i друге вiн вже демонстрував – вiдповiдно у “Стильнiй штучцi” i “Халку”. Джессiка Бiл… гарна дiвчина, але те, що вона маe щось спiльне з поняттям “актриса”, iй не вдалося довести нi в третьому “Блейдi”, нi тут. Ну то й нiчого, не психологiчну ж драму дивимось – свiжi обличчя, молодi енергiйнi актори, якi знають, що у них все попереду, дивитись можна, все гаразд. Негаразди виникають, як тiльки починаe розвиватись сюжет.

З усiх рiзновидiв видовищностi Роб Коен вiддаe перевагу швидкостi. Принаймнi в останнi роки – досить переглянути “Форсаж” чи “Три iкси”. В “Стелс” головним атракцiоном e швидкiснi польоти, причому знято все так, що думати про щось пiд час сеансу просто забороняeться – пропустиш черговий вiраж i не зрозумieш, чому той перемiг, а iнший програв. Але i це не велика проблема – такий собi тренiнг на уважнiсть. Врештi-решт, хто каже, що сучасний прогресивний глядач повинен мати гiршу реакцiю, нiж пiлот за кермом “стелс”? Головною проблемою фiльму e образ ворога.

Щось подiбне було у “Форсажi” того ж Коена: у нього був персонаж позитивний i персонаж колоритний “негативний”, який теж виявлявся непоганим хлопцем. Тому в останню мить у сюжет довелось вводити якихось якудз: вони були потрiбнi стрiчцi, як рибцi парасолька, однак необхiдно було подати хоча б когось, кого можна було б зненавидiти i вбити у фiналi. В “Стелс” ще гiрше. Спочатку маeмо типовий франкенштейнiвський мотив про штучний iнтелект, що збунтувався. Керований ним надсучасний лiтак спiшить у “гарячi точки” приборкувати терористiв, навiть коли у цьому немаe потреби або це пов’язане з жертвами серед мирного населення. Взагалi, легкiсть, з якою американськi пiлоти-супермени у Коена запросто летять бомбити населенi пункти у будь-якiй точцi земного шару, навiть не перевiривши iнформацiю, – це щось. Навiть без штучного iнтелекту це найстрашнiша антиутопiя за останнi роки. Потiм цей розумний лiтак, якого всi називають просто Еддi, спричиняe загибель одного з друзiв-льотчикiв. I через хвилин двадцять екранного часу вiн стаe “напарником” бойового товариша загиблого. Тому що на екранi з’являeться справжнiй жахливий ворог – Пiвнiчна Корея.

Почувши це, перш за все чекаeш появи лялькового Кiм Чен Iра з гоблiнiвського шедевру-агiтки “Загiн Америка”. Замiсть нього починають бiгати якiсь солдатики зi снайперською зброeю, але сутнiсть це не змiнюe. Бо ми ясно бачимо, що Пiвнiчна Корея – це такий ворог, перед лицем якого американський патрiот готовий об’eднатись зi схибленою залiзякою, яка щойно вбила його товариша. I заради перемоги над таким ворогом ця залiзяка може навiть пожертвувати собою – це ж американська залiзяка, чому б й нi! I те, що божевiльний механiзм влаштував ядерний вибух (в Таджикiстанi!), теж подаeться, як невелике горе – ну, посумували трохи, але ж терористи знищенi, а мета виправдовуe засоби! Легкiсть, з якою в “Стелс” кладуть “чужих”, викликаe недоречну ностальгiю – нiби з часiв “Рембо-2” в американському кiно нiчого не змiнилось. Просто “залiзну завiсу” пересунули трохи в iнший бiк, поближче до Сходу.