На потрiбний настрiй налаштовуe вже початок фiльму, стилiзований пiд нiме кiно початку минулого столiття. “Чоловiк”, “його робота”, “його ритуали”… Пiд час перегляду неодноразово виникаe питання: чи багато втратив би фiльм, якби вiн весь був зроблений у подiбному стилi? Мабуть, таки втратив би, бо далi режисер переходить до тем, де дiалоги необхiднi. Хоча божевiльнi (i демонстративно брехливi) монологи головноi героiнi про ii минуле краще сприймалися б, якби iх подали як нiме лепетання з коротким титром. I якщо головний герой когось i нагадуe, то Бастера Кiтона. Те саме незворушне обличчя, на якому майже нiколи не з’являeться посмiшка, та сама готовнiсть без емоцiй прийняти все те, що для нього пiдготував жорстокий свiт. I та сама здатнiсть гiдно вiдповiсти на будь-який виклик, тiльки ii треба вмiти роздивитись.
Кохання-приниження, диктатура-революцiя – автори “Порочного незайманого” бавляться з цими поняттями, ведучи iх паралельними шляхами. Всi знають, що найкраще революцiонуeться в компанii вiрних прибiчникiв за кухлем пива в кав’ярнi. У фiльмi це прирiвнюeться до того, що головний герой робить в оточеннi своiх улюблених фотографiй, тiльки вiн отримуe задоволення на самотi, а “революцiонери”, втiкачi з Iспанii – разом i на виду у всiх.
З диктатурою ще цiкавiше. “Ти не розумieш, наскiльки важко бути диктатором”, – стомлено кидаe фразу карикатурна фатальна жiнка, яка намагаeться якомога сильнiше принизити eдиного, хто пiклуeться про неi, i навiть примушуe його прилюдно цiлувати iй ноги. Насправдi ж, хто з цих двох у данiй ситуацii диктатор – це велике питання. Вона може скiльки завгодно знущатися, коли вони вдвох, виганяти нещасного офiцiанта з його квартири i таке iнше, але на його боцi – суспiльна думка, яку тут втiлюють його сусiди та добрий хазяiн. На його боцi – жалiсть оточуючих: ще б пак, вiн рятуe падшу жiнку. Нiкуди ця чи то росiйська графиня, чи то iспанська революцiонерка не втече – iй, напiвбожевiльнiй, теж потрiбнi грошi для ii забаганок. Виникаe ситуацiя, коли одне одного принижуe у рiвнiй степенi, бо те, як намагаeться реалiзувати своi почуття головний герой, в межi здорового людського кохання теж не вкладаeться. Вiн може скiльки завгодно повзати навколiшках перед об’eктом бажання, але хоче раз i назавжди прив’язати його до себе – про довiру чи повагу тут навiть не йдеться. Цим вiн нагадуe, наприклад, “Колекцiонера” з однойменноi стрiчки Вiльяма Вайлера.
Наступаe момент, коли цей взаeмний садизм починаe трохи набридати, але все рятуe ще одна нiма стилiзацiя – “Офiцiант вбиваe Франко”. Стилiзацiя блискуча: наiвна магiя, яку мав кiнематограф у першi два десятирiччя свого iснування, немовби повертаeться, знову запалюючи екран пристрастями, якi чомусь не здаються наiвними, ляльковими, картонними. Бо це фiнал iсторii, можливий тiльки в хворiй уявi приниженого офiцiанта: вiн вбиваe диктатора, стаe героeм, i кохана-мучителька цiлуe йому ноги. Оце те, про що вiн мрie. Що може породити приниження? Правильно, тiльки диктатуру.