Роберт Де Нiро

Роберт Де Нiро народився 17 серпня 1943 р. у Нью-Йорку. Його батько i мати були художниками, якi не досягли великих успiхiв. Вони розлучилися, коли Бобу було два роки. Хлопця виховувала мати, разом з якою вiн жив у Грiнвiч-Вiллiдж, богемному районi Нью-Йорка. “Батька я бачив зрiдка, – розповiдаe Роберт. – Цi зустрiчi нiколи не планувались. Вiн зустрiчав мене на вулицi, i ми йшли гуляти. Iнодi ходили в кiно або у якийсь музей. Коли був пiдлiтком, стидався казати, що у мене батько з богеми, що вiн живе на горищi i працюe лише час вiд часу. Батьки моiх друзiв були зовсiм iншими. Тато нiколи не намагався навчити мене мистецтву: вiн казав, що витвiр може або подобатися, або не подобатися тому, хто на нього дивиться. Менi здаeться, що я успадкував дещо вiд його вибухового характеру”.

У драматичнiй студii Марii Пiскатор Де Нiро ще у десятирiчному вiцi вперше вийшов на сцену у ролi Боягузливого Лева у п’eсi “Чарiвник з краiни Оз”. “Про акторську кар’eру я тодi не думав, – згадуe Роберт. – Iнтерес до кiно то з’являвся у мене, то раптом зникав”. Однак з кожним роком лицедiйство все бiльше приваблювало його як можливiсть розв’язати своi внутрiшнi конфлiкти, втiлити потаeмнi мрii. Закiнчивши школу, Роберт остаточно вирiшив стати актором. Вiн навчався у школi драматичного мистецтва Стелли Адлер та в Акторськiй студii Лi Страсберга.

У 1960 р. Де Нiро почав грати на Бродвеi, а через п’ять рокiв дебютував у кiно епiзодичною роллю у картинi Марселя Карне “Три кiмнати на Манхеттенi”. Його першi цiкавi досягнення пов’язанi з iменем Браяна Де Пальми, який тодi також був початкiвцем. На початку 70-х доля звела актора з iншим талановитим молодим режисером Мартiном Скорсезе. У них виявилось багато спiльного: обидва були iталiйцями за походженням i росли в однакових умовах. Перша спiльна робота двох талантiв, кримiнальна драма “Злi вулицi” (1973), вразила кiнознавцiв. “Де Нiро у “Злих вулицях” сяe, творить власну правду, – писала Полiн Каел, яку зараз називають “бабусею американськоi кiнокритики”. – Його стиль виконання нагадуe Дастiна Хоффмана в “Опiвнiчному ковбоi”, але Де Нiро бiльш несамовитий. Цей хлопець не граe – вiн живе”.

Пiсля успiху у “Злих вулицях” Роберту зробили “пропозицiю, вiд якоi не можна вiдмовитися” – запропонували роль молодого Вiто Корлеоне у другiй частинi гангстерськоi саги “Хрещений батько”. “Я вивчав тодi не роль, ii я розумiв, – каже актор. – Я вивчав усе, що зробив з неi Брандо, його метод”. Де Нiро отримав “Оскара” за роль другого плану, хоча одним з претендентiв на премiю був його старий наставник Лi Страсберг. Це був eдиний випадок в iсторii Кiноакадемii, коли учень перемiг вчителя.

Роберт Де Нiро (Robert De Niro / Роберт Де Ниро) народився 17 серпня 1943 р. у Нью-Йорку. Його батько i мати були художниками, якi не досягли великих успiхiв. Вони розлучилися, коли Бобу було два роки. Хлопця виховувала мати, разом з якою вiн жив у Грiнвiч-Вiллiдж, богемному районi Нью-Йорка. “Батька я бачив зрiдка, – розповiдаe Роберт. – Цi зустрiчi нiколи не планувались. Вiн зустрiчав мене на вулицi, i ми йшли гуляти. Iнодi ходили в кiно або у якийсь музей. Коли був пiдлiтком, стидався казати, що у мене батько з богеми, що вiн живе на горищi i працюe лише час вiд часу. Батьки моiх друзiв були зовсiм iншими. Тато нiколи не намагався навчити мене мистецтву: вiн казав, що витвiр може або подобатися, або не подобатися тому, хто на нього дивиться. Менi здаeться, що я успадкував дещо вiд його вибухового характеру”.

У драматичнiй студii Марii Пiскатор Де Нiро ще у десятирiчному вiцi вперше вийшов на сцену у ролi Боягузливого Лева у п’eсi “Чарiвник з краiни Оз”. “Про акторську кар’eру я тодi не думав, – згадуe Роберт. – Iнтерес до кiно то з’являвся у мене, то раптом зникав”. Однак з кожним роком лицедiйство все бiльше приваблювало його як можливiсть розв’язати своi внутрiшнi конфлiкти, втiлити потаeмнi мрii. Закiнчивши школу, Роберт остаточно вирiшив стати актором. Вiн навчався у школi драматичного мистецтва Стелли Адлер та в Акторськiй студii Лi Страсберга.

У 1960 р. Де Нiро почав грати на Бродвеi, а через п’ять рокiв дебютував у кiно епiзодичною роллю у картинi Марселя Карне “Три кiмнати на Манхеттенi”. Його першi цiкавi досягнення пов’язанi з iменем Браяна Де Пальми, який тодi також був початкiвцем. На початку 70-х доля звела актора з iншим талановитим молодим режисером Мартiном Скорсезе. У них виявилось багато спiльного: обидва були iталiйцями за походженням i росли в однакових умовах. Перша спiльна робота двох талантiв, кримiнальна драма “Злi вулицi” (1973), вразила кiнознавцiв. “Де Нiро у “Злих вулицях” сяe, творить власну правду, – писала Полiн Каел, яку зараз називають “бабусею американськоi кiнокритики”. – Його стиль виконання нагадуe Дастiна Хоффмана в “Опiвнiчному ковбоi”, але Де Нiро бiльш несамовитий. Цей хлопець не граe – вiн живе”.

Пiсля успiху у “Злих вулицях” Роберту зробили “пропозицiю, вiд якоi не можна вiдмовитися” – запропонували роль молодого Вiто Корлеоне у другiй частинi гангстерськоi саги “Хрещений батько”. “Я вивчав тодi не роль, ii я розумiв, – каже актор. – Я вивчав усе, що зробив з неi Брандо, його метод”. Де Нiро отримав “Оскара” за роль другого плану, хоча одним з претендентiв на премiю був його старий наставник Лi Страсберг. Це був eдиний випадок в iсторii Кiноакадемii, коли учень перемiг вчителя.

Бернардо Бертолуччi запросив Роберта у свою мiжнародну постановку “Двадцяте столiття” (1976) на роль Альфредо Берлiнг’eрi – багатого помiщика, який, попри м’який характер та лiберальнi погляди, в роки Другоi свiтовоi вiйни стаe прибiчником фашистiв. Друга спiльна робота Скорсезе та Де Нiро – “Таксист” (1976) – вважаeться однieю з етапних стрiчок американського кiно 70-х. Образ Тревiса Бiкла, ветерана вiйни у В’eтнамi, який бачить весь бруд нiчного мiста i врештi-решт бере до рук зброю, був уособленням вибухового вуличного насильства. Готуючись до ролi, актор декiлька тижнiв iздив у таксi по Нью-Йорку. За свою бездоганну роботу вiн отримав другу номiнацiю на “Оскара”, однак того року Кiноакадемiя вирiшила вiдзначити (посмертно) англiйця Пiтера Фiнча.

В екранiзацii “Останнього магнату” Скотта Фiтцджеральда, знятiй Елiа Казаном у 1976 р., Роберт виконав роль голлiвудського продюсера Монро Стара, прототипом якого був знаменитий Iрвiн Талберг. Вiн прочитав усе, що писали про Талберга, година блукав студieю, уявляючи, що e власником усього цього кiносвiту. Перед зйомками у мюзиклi “Нью-Йорк, Нью-Йорк” (1977) Скорсезе актор за три мiсяцi навчився непогано грати на саксофонi, чим дуже здивував свого вчителя – одного з ветеранiв бiг-бенду. I знову довiв, що може впоратися з роллю у будь-якому жанрi, потрапивши до числа претендентiв на “Золотий глобус”.

Тема наслiдкiв в’eтнамськоi вiйни e однieю з провiдних у творчостi Де Нiро: актор дослiджував ii у раннiх картинах Де Пальми, потiм у “Таксистi”, але найяскравiше розкрив у “Мисливцi на оленiв” (1978) Майкла Чiмiно. Вiн знову довго вивчав середовище, звiдки походив його герой – росiйський емiгрант, iздив у долину Огайо, де вiдбувалася дiя стрiчки. Де Нiро знову опинився серед “оскарiвських” номiнантiв, але доля була бiльш прихильною до Джона Войта, який зiграв в iншiй стрiчцi в’eтнамськоi тематики – “Повернення додому” Хела Ешбi.

У 1981 р. актор нарештi виборов другого “Оскара” за роль реальноi людини – чемпiона з боксу у середнiй вазi Джейка Ла Мотта – у “Скаженому бику” Скорсезе. “Коли я готувався до цього фiльму, мене цiкавило у боксерах усе, – згадуe Роберт. – Я помирав вiд бажання зiграти свого героя, наче дитина, яка хоче кимось стати, коли виросте”. Персонаж Де Нiро знову був втiленням грубоi чоловiчоi сили та агресивностi. Актор кiлька мiсяцiв тренувався на рингу пiд керiвництвом самого Ла Мотта, який потiм казав, що його пiдопiчний мiг би увiйти до двадцятки найкращих свiтових майстрiв цього виду спорту. Для останнiх сцен картини головному виконавцю довелося потовстiти на 25 кг. “Це складова частина роботи”, – спокiйно вiдповiдав вiн журналiстам на запитання про свiй “подвиг”.

Однieю з найкращих робiт актора став образ eврейського гангстера Давида Ааронсона на прiзвисько “Локшина” у стрiчцi Серджо Леоне “Якось в Америцi” (1983). У другiй половинi 80-х дворазовий лауреат “Оскара” знiмався не дуже часто i переважно у маленьких ролях (“Бразилiя”, “Серце Ангела”). У 1990 р. Де Нiро знову опинився у центрi уваги завдяки двом чудовим ролям. У кримiнальнiй драмi Скорсезе “Крутi хлопцi” вiн створив черговий образ гангстера, але цього разу не шляхетного “хрещеного батька”, а бездушного ката. У фiльмi “Пробудження” Пеннi Маршалл Роберт показав вiдродження до життя хворого енцефалiтним паралiчем. Зйомки, що проходили у справжнiй клiнiцi, схвилювали актора: “Потрiбно сприймати життя як дар. Нехай у тебе e якiсь емоцiйнi проблеми – а тут у людини проблеми фiзичнi, вона не може поворухнути рукою… Не можу навiть описати це”. За гру у “Пробудженнях” Де Нiро знову претендував на премiю Кiноакадемii, але поступився Джеремi Айронсу (“Поворот фортуни”). Вшосте (i поки що востаннe) легендарний лицедiй номiнувався на “Оскара” за роль жорстокого психопата Макса Кейдi у трилерi “Мис страху” (1991) Скорсезе, однак Кiноакадемii бiльше сподобався iнший манiяк – Ентонi Хопкiнс у “Мовчаннi ягнят”.

Починаючи з 90-х Роберт Де Нiро працюe дуже активно (тiльки у 1991 р. на екрани вийшли чотири фiльми з його участю), однак новi роботи не можна порiвняти з його найкращими досягненнями 70-80-х рокiв. Критики довго скаржились, що вiн марнуe свiй талант у комерцiйних стрiчках, а зараз просто махнули на нього рукою. Здаeться, що актор, чий внесок у кiнематограф важко переоцiнити, вирiшив, що тепер буде просто розважати публiку.

3 коментаря для “Роберт Де Нiро”

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *