Нокдаун

Що буде, якщо взяти сюжет одного з “Роккi”, наприклад, “Роккi-2,5”, трохи пiдфарбувати його, збiльшити кiлькiсть дiтей з одного до трьох, додати трохи реалiй часiв Великоi депресii i, давши головному герою iм’я реального боксера, написати великими лiтерами, що все це реальнi факти? Вийде стрiчка пiд назвою “Чоловiк на прiзвисько Попелюшка”, яку у нас охрестили безликим “Нокдауном”.

Це зовсiм не означаe, що “Нокдаун” – кiно того ж класу, що й численнi “Роккi”. Зовсiм нi, вiн набагато якiснiший, краще поставлений, знятий i розiграний. I все ж таки складаeться враження, що, вiдбираючи факти з бiографii Джеймса Бреддока, автори керувались тieю ж схемою, що й нiкому невiдомий сценарист Сталлоне тридцять рокiв тому. Створенi ними картини вiдносяться до жанру фiльму-перемоги (за аналогieю з фiльмом-катастрофою). Поразки, злиднi, голоднi й хворi дiти, виснажливi тренування, демонiчний i вкрай агресивний противник – все це компенсують радiснi хвилини фiнального трiумфу. “Нокдаун” – це не бiографiчна драма i не просто спортивна стрiчка, бо герой перемагаe не тiльки на рингу, а й на iнших фронтах. Це саме фiльм-перемога.

У перемоги маe бути виразне обличчя, i в даному випадку це Расселл Кроу – один з найкращих акторiв з тих, хто зараз граe в Голлiвудi нормальнi драматичнi ролi. Акторське виконання, безумовно, найкраще, що e в цьому фiльмi. Кроу максимально переконливий i в ролi оптимiстичного молодого початкiвця, i в ролi викинутого зi спорту невдахи, якого поступово охоплюe вiдчай, i в ролi битого долею, досвiдченого бiйця, якого вже не зупиниш. Вiн створюe дуже по-людськи привабливий образ, за його героя дiйсно вболiваeш. Добре зробленi деталi, пов’язанi з його поведiнкою на рингу: Бреддок не просто покладаeться на власну силу i витримку, вiн вивчаe противникiв, iх характернi рухи i стиль ведення бою.

Рене Зельвегер непогано граe драму жiнки, чоловiка якоi щодня б’ють по головi, але роль дружини боксера навряд чи стане прикрасою ii фiльмографii. Хто дiйсно став майже душею фiльму – це Пол Гiаматi. Вiн практично затьмарюe Кроу: вiрний менеджер Бреддока бере в боях не менш активну участь, нiж його пiдопiчний, однак найкраще актор виглядаe в тих небагатьох сценах, де його герой показаний за межами боксерського залу.

Все ж таки e деякi моменти, якi так i хочеться переробити, i саме вони навiяли порiвняння з “Роккi”. Образ головного противника Бреддока, Макса Бера, – вкрай карикатурний, вiдразу ж згадуeться Iван Драго. Ясно, що цього хлопця ми повиннi чiтко ненавидiти, але ж можна було це зробити не так примiтивно. Iнше перебiльшення – те, як перед очима Бреддока пiсля сильного удару на рингу проносяться образи його голодних дiтей. Ми вже знаeмо, за що вiн тепер б’eться, i цю iстину вiн потiм на наших очах озвучить пресi – навiщо ж зайвий раз ii розжовувати? Або вiзит дружини Бреддока в роздягальню перед вирiшальним боeм, щоб (нарештi) пiдтримати чоловiка. Щоправда, цю сцену рятуe безцiнна вiдповiдь героя “Йшла б ти додому”, навiть при тому, що вiн каже це жартома i з любов’ю.

В цiлому фiльм-перемога вийшов: вiн робить свою справу, будить у глядача саме тi емоцii, на якi розраховували його автори. Скiльки вiн маe спiльного з реалiстичною драмою про часи Великоi депресii? Стiльки ж, скiльки перемога – з життям.