По-перше, дуже радуe оперативнiсть наших читачiв, якi виклали свою думку про фiльм вiдразу ж через кiлька годин пiсля перегляду – стисло, але точно. Ще бiльш радуe той факт, що саме це кiно отримало такi високi оцiнки львiвських кiноманiв – воно на те заслуговуe. Дiйсно, атмосфера пiд час перегляду i пiсля нього сильно вiдрiзнялась вiд того, що зазвичай можна побачити i почути у наших кiнотеатрах. Тому що фiльм до звичайних аж нiяк не зарахуeш.
Жанр можна визначити як тиха трагедiя. Дуже реальна, дуже буденна i вiд того дуже болiсна.
Хоча початок стрiчки може кiлька разiв викликати посмiшку. Мати з сином в’iжджають у квартиру, пiсля чого… дiстають з валiз ще двох дiтей, а з вокзалу приводять четверту. Що ж, самотнiй матерi з чотирма дiтьми знайти житло нелегко, це зрозумiло. Вона зразу ж встановлюe правила: не кричати, на вулицю i на балкон не виходити нiкому, крiм старшого. Трьох з чотирьох дiтей нi для кого iншого не iснуe, i вони досить довго сприймають це як гру, принаймнi наймолодшi. Однак гумор дуже швидко зникаe, а разом з ним i надiя.
Мати веселоi четвiрки зникаe з горизонту швидко i надовго. Вона не зла, дiтей своiх любить – по-своeму. Але, спостерiгаючи за нею, згадуeш просту iстину. Серед справжнiх смертних грiхiв найстрашнiший – безвiдповiдальнiсть, тому що вiн найпоширенiший. На вiдмiну вiд своiх дiтей, ця жiнка так i не подорослiшала, i, схоже, ця перспектива iй не загрожуe. Живе одним днем, про майбутнe думаe хiба що для себе. Позбавляe дiтей можливостi ходити в школу, виходити на вулицю, спiлкуватись з iншими… Звичайно, вона не скаже коханцю, що у неi четверо дiтей, щоб не налякати. А потiм зникне i лише зрiдка буде слати грошi, а одного дня перестане робити й це. “Хiба я не маю права на щастя?” – питаe вона старшого з дiтей. Нi, не маeш.
Старший син Акiра – акторська робота найвищоi якостi, цiлком заслужено вiдзначена призом Каннського фестивалю. Авторам картини взагалi якимось дивом вдалось досягти абсолютно природноi гри усiх акторiв-дiтей, але Юя Ягiра (Акiра) – це особливий випадок. Вiн фактично тримаe на собi фiльм так само, як його герой тримаe на собi всю родину. Хлопчик-чоловiк, в якому протягом всього фiльму борються цi двi сутностi. Вiн намагаeться прорахувати наперед витрати при тому, що грошей катастрофiчно не вистачаe, але й йому потрiбнi радощi життя, такi доступнi для його ровесникiв, i друзi його вiку. В якiсь моменти i вiн зриваeться, немовби протестуючи проти ролi голови сiм’i, нав’язаноi 12-рiчному, але, на вiдмiну вiд своei матусi, повернутись спиною i пiти вiн не може. А передфiнальна сцена з закопуванням валiзи варта бути занесеною в хрестоматiю акторства – жодного фальшивого руха.
Четверо дiтей будуть триматись одне за одного навiть тодi, коли це стане алогiчним i фатальним. Якщо мислити логiчно, пiд державною опiкою кожен з них мiг би розраховувати на хоч б трохи кращi умови, мiг отримати освiту, мати якесь майбутнe. Але нi – вони залишаються вiрними тiльки одне одному. Вони несвiдомо вiдрiзають собi усi шляхи в свiтi, в якому iм дорослiшати i жити, – тiльки для того, щоб бути разом. Це iхнiй маленький виклик корпоративному свiту сьогодення. Для них маe значення лише iх сiм’я, тi хвилини щастя, якi вони переживають тут i зараз. I правильнiсть цього вибору кожен маe визначити для себе сам.
Re: “Хiба я не маю права на щастя?” – питає вона старшого з дiтей. Нi, не маєш.
Дуже категорично. Право на щастя має кожна людина, i безпорадна матуся з фiльму також. Тiльки не думаю, що вона аж так щаслива з наступним коханцем, що це вартує тих втрат, що лягли на дiтей. Скорше її виходи з дому це прояв того самого страху перед реальнiстю, яке змушує її ховати дiтей у валiзи i придумувати правила. Вона не стала дорослою, хоч суспiльство дало їй можливiсть розпоряджатись iншими життями, не справдивши, що вона здатна запорядкувати хоча б у власному. Цей фiльм – її трагедiя також, хоч i залишена за кадром.