Усама

Незважаючи на всю показану на екранi жорстокiсть талiбiв, того вечора Афганiстан був для автора цiei рецензii аж нiяк не на першому мiстi в списку варварських краiн свiту. Все завдяки бидлу, яке через десять хвилин пiсля початку сеансу приперлось в зал, вiдкрило пиво, почало зi смаком його смоктати i вголос коментувати подii на екранi. Iх було, здаeться, двоe, а може й бiльше. Хлопцi не розумiли, що вони потрапили не на “Американський пирiг”. Якимось чином хвилин через двадцять спiльними зусиллями iх вдалось змусити замовкнути чи пiти – подробицями не цiкавився, з усiх сил намагаючись не вiдставати вiд подiй на екранi. I все ж таки протягом всього сеансу не залишала думка – яку талiбанську кару слiд обрати для цих суб’eктiв? Нi, розстрiл – це занадто швидко i легко. А от побиття камiнням – якраз.

Повернемось до самого фiльму. Рiшення включити його в програму зрозумiле, i все ж таки, залишаючись яскравою подieю у свiтi кiно, вiн e подieю швидше iсторичною (перша афганська стрiчка пiсля падiння режиму талiбiв) i полiтичною (з огляду на тематику i проблематику). Увага, яку йому придiлили Штати в особi дежсекретаря Павелла, зрозумiла – у них своi причини, це була для них чудова нагода, яку не варто втрачати. Хоча на екранi бачимо не стiльки афганську проблему, скiльки загальнолюдську. Те, що сидить в людинi з дитинства i що з неi не зникне, мабуть, нiколи. Бажання всiм разом добити слабого. Бажання примусити когось працювати за себе. Бажання примусити пiдкорятись собi. Бажання вiдчути себе сильним – бажано зi зброeю в руках. Пiдлiсть, вмiння скористатись складним становищем iншого. Фанатизм, алогiчна вiдданiсть надуманiй iдеi, безглуздий навiть тодi, коли ii називають словом “релiгiя”. Те саме було з “Догвiлем”, який називали антиамериканським. Не антиамериканський вiн – те саме могло вiдбуватись у будь-якому маленькому мiстечку в будь-якiй краiнi.

Блискучих художнiх рiшень фiльм не пропонуe, а iх i не слiд було чекати вiд першого. Пiдкуповуe вiн iншим. Граничним реалiзмом, часом натуралiзмом. Природним iснуванням на екранi всiх персонажiв, особливо заголовноi героiнi. Дуже легко було пiддатись спокусi i побудувати для неi характер сильний, змушений вчитись виживати. Але нi – перед нами просто налякана дитина, яка не вмie прикидатись i робить десятки помилок, навiть дивно, що ii обман не розкривають кiлька днiв. Вiдсутнiсть в краiнi справжньоi кiнематографiчноi школи несподiвано зiграла в плюс – зображене на екранi здаeться майже документальним, що не дивно, якщо врахувати, що режисер маe досвiд в кiнодокументалiстицi.

Сумний початок одiссеi Усами, сумний ii фiнал – зробивши по-дитячому невинний крок до невiдомого, вона розплачуeться за це втраченими дитячими роками. Те саме чекало на неi у будь-якому випадку, але лише через кiлька рокiв. Мотив вибору i розплати за дивним збiгом став центральним для цьогорiчного фестивалю “Азiя-кiно”; присутнiй вiн i в японський стрiчцi “Кров i кiстки”, з рецензieю вiд “Кiноблогу” на яку можна буде ознайомитись завтра.