Нещодавно прихильники “Дума” переконували мене в тому, що рецензiю на цей фiльм маe право писати тiльки той, хто бавився в цю гру. Мовляв, тiльки ця категорiя глядачiв може об’eктивно оцiнити стиль, дух i неповторну атмосферу безкiнечних думських коридорiв. Якщо мiркувати у цьому ж напрямку, рецензiю на “Iлюзiю польоту” маe право писати тiльки бортпровiдник або бортiнженер або колега головноi героiнi або ж принаймнi людина, яка просидiла кiлька дiб у багажному вiдсiку. Звичайно ж, тiльки такi люди можуть як слiд оцiнити переданий у картинi стиль, дух i неповторну атмосферу лiтака. На превеликий жаль, рецензiю знову довелось писати менi – людинi, яка останнiй раз лiтала лiтаком рокiв п’ятнадцять тому. Але не хвилюйтесь, люди, наступного разу ми виправимось. Ми обов’язково злiтаeмо в Киiв i орендуeмо в зоопарку мавпу для написання рецензii на “Кiнг-Конга”, оскiльки лише мавпа може оцiнити стиль, дух i неповторну атмосферу джунглiв у новому шедеврi Пiтера Джексона.
Тепер повернемось до “Iлюзii польоту” (прокатники обрали невдалий варiант перекладу, який нiяк не в’яжеться з сюжетом). Якби в життi терористи мислили так вигадливо, як голлiвудськi сценаристи, жити було б набагато цiкавiше й складнiше. Якщо сприймати це як належне, отримуeмо стрiчку, цiлком варту грошей, витрачених на квиток. Причина проста – Джодi Фостер.
Невдалий вибiр головноi виконавицi загнав би такий сценарiй в труну вже через двадцять хвилин пiсля початку. Але в очах Фостер, коли вона в першiй же сценi сидить на станцii в метро, читаeться реальне життя, вона просто бере глядача з собою i вiдпускаe лише тодi, коли починаються титри. Звичайно, рятувати дитину iй доводиться не вперше (досить згадати “Кiмнату страху”), i в тому, що жiнка, яка свого часу дружила з Ганнiбалом Лектером, може приборкати якогось дрiбного вбивцю-хитруна, нiхто з самого початку не сумнiваeться, але стежити за тим, як вона це робить – вiдчайдушно i психологiчно правильно – безкiнечно приeмно. Замiсть черговоi трилказочки маeмо мало не стрiчку про трiумф материнськоi любовi.
Крiм чудовоi гри Фостер, у фiльмi e ще два добрих моменти. Перший – епiзод, в якому героiня (разом з глядачем) починаe сумнiватись, чи не була ii дочка iлюзieю. Логiка пiдказуe, що до фiналу ще далеко, i якби все було насправдi так, цей козир нам би не виклали в серединi картини, але сумнiв авторам все ж таки вдаeться посiяти, лише на кiлька хвилин, однак це вже майже творче досягнення. Другий – пiдкреслено байдужа i тому дуже реалiстична реакцiя пасажирiв на чужу бiду. Чого лише вартий бездоганний у своeму цинiзмi коментар: “Чого хвилюeться? Не ноутбук же загубила!” Тому все, що героiня робить з ними пiсля того, як вириваeться на волю у другiй половинi фiльму, сприймаeться на ура.
Не найдурнiший сюжет, багато дii i таeмниць, декiлька точних спостережень i чудова актриса у немовби написанiй для неi ролi. Чи не цiлком достатньо для звичайного, але мiцного голлiвудського трилера?
Пiдписуюсь пiд кожним абзацем, окрiм першого(з якого, я втiм добряче посмiявся) 😉
Бездоганно вiрна рецензiя.
Менi також сподобалась рецензiя)))
Вiд фiльму була в захопленнi i правильно було сказано, що саме Джодi Фостер зробила цей фiльм. Добре, що я зовсiм не знала про що фiльм, коли йшла його дивитись. Все ж таки так цiкавiше)))