Джоннi Депп

У Голлiвудi Джоннi Депп (Johnny Depp / Джонни Депп) маe репутацiю бунтiвника, який граe виключно екстравагантнi ролi i байдуже ставиться до касових зборiв своiх фiльмiв. Режисер Джон Бедем, який знiмав актора у трилерi “Лiченi секунди”, розповiдаe: “Поки ми працювали, на знiмальний майданчик весь час приiздили вiдомi продюсери, котрi пропонували Джоннi головнi ролi у блокбастерах. Студii хочуть зробити з нього нового супермена, але Деппа це не цiкавить. Вiн крокуe пiд власний барабан”.

Джоннi Депп народився 9 червня 1963 р. у невеликому мiстечку Овенсборо у родинi iнженера та офiцiантки. Коли йому виповнилося сiм рокiв, сiм’я переiхала у Флориду, де батько знайшов постiйну роботу у будiвельнiй фiрмi. Джоннi болiсно переживав цей переiзд, а також смерть дiдуся, разом з яким провiв дитинство. Вчитися хлопець не любив, у 12 рокiв почав пити й палити, у 15 спробував наркотики, а пiсля розлучення батькiв кинув школу i втiк з дому.

Джоннi захопився музикою i почав грати на гiтарi в аматорськiй рок-групi The Kids. Невдовзi вiн одружився з Лорi Еллiсон, сестрою одного з членiв групи (шлюб проiснував лише два роки). Справи у молодих музикантiв йшли не дуже добре, тому Депп змушений був шукати iнший спосiб заробити. Нiколас Кейдж, приятель дружини Джоннi, познайомив його зi своiм агентом, i у 1984 р. 20-рiчний Депп дебютував у кiно роллю черговоi жертви монстра Фреддi Крюгера у “Жаху на вулицi В’язiв” Веса Крейвена. Першi гонорари Джоннi витратив на уроки акторськоi майстерностi, пiсля чого всерйоз вирiшив робити кар’eру у Голлiвудi.

У Голлiвудi Джоннi Депп (Johnny Depp / Джонни Депп) маe репутацiю бунтiвника, який граe виключно екстравагантнi ролi i байдуже ставиться до касових зборiв своiх фiльмiв. Режисер Джон Бедем, який знiмав актора у трилерi “Лiченi секунди”, розповiдаe: “Поки ми працювали, на знiмальний майданчик весь час приiздили вiдомi продюсери, котрi пропонували Джоннi головнi ролi у блокбастерах. Студii хочуть зробити з нього нового супермена, але Деппа це не цiкавить. Вiн крокуe пiд власний барабан”.

Джоннi Депп народився 9 червня 1963 р. у невеликому мiстечку Овенсборо у родинi iнженера та офiцiантки. Коли йому виповнилося сiм рокiв, сiм’я переiхала у Флориду, де батько знайшов постiйну роботу у будiвельнiй фiрмi. Джоннi болiсно переживав цей переiзд, а також смерть дiдуся, разом з яким провiв дитинство. Вчитися хлопець не любив, у 12 рокiв почав пити й палити, у 15 спробував наркотики, а пiсля розлучення батькiв кинув школу i втiк з дому.

Джоннi захопився музикою i почав грати на гiтарi в аматорськiй рок-групi The Kids. Невдовзi вiн одружився з Лорi Еллiсон, сестрою одного з членiв групи (шлюб проiснував лише два роки). Справи у молодих музикантiв йшли не дуже добре, тому Депп змушений був шукати iнший спосiб заробити. Нiколас Кейдж, приятель дружини Джоннi, познайомив його зi своiм агентом, i у 1984 р. 20-рiчний Депп дебютував у кiно роллю черговоi жертви монстра Фреддi Крюгера у “Жаху на вулицi В’язiв” Веса Крейвена. Першi гонорари Джоннi витратив на уроки акторськоi майстерностi, пiсля чого всерйоз вирiшив робити кар’eру у Голлiвудi.

У 1987 р. Деппу запропонували роль детектива, що працюe пiд прикриттям у школах, у телесерiалi “Джамп-стрiт, 21”. Актор вiдмовився, однак гiдноi замiни продюсери не знайшли i врештi-решт умовили Джоннi. Серiал став хiтом, Депп отримував по 10 тисяч любовних листiв на мiсяць, проте ця робота йому швидко остогидла: “Я думав, що легко зможу пiти з телебачення – влаштую скандал, i мене виженуть. Нiчого подiбного. Вони протримали мене усi три роки, як було зазначено у контрактi. Вiд iмiджу, який менi нав’язали i який продавали молодi, мене нудило”.

Намагаючись зруйнувати свiй телевiзiйний iмiдж, актор почав грати персонажiв, яких аж нiяк не можна назвати нормальними. Спочатку вiн висмiяв захоплення публiки телекумирами у “Плаксii” (1990) Джона Вотерса, де, жахливо викривляючись, пародiював Джеймса Дiна. У “Едвардi – Руки-ножицi” Тiма Бертона виконав роль юнака з ножицями замiсть рук, вiд якоi вiдмовились Том Круз, Вiльям Херт, Том Хенкс та Роберт Даунi-молодший. Деппу довелося щодня витрачати двi години на грим i знiматися у шкiряному костюмi в сорокаградусну спеку, але вiн досi називаe Едварда улюбленим героeм: “Навiть зараз я за ним сумую. Жодна роль не була менi настiльки близькою”.

Галерею дивацьких персонажiв актора поповнили мрiйник Аксель Блекмар, котрий хоче потрапити на Аляску (“Арiзонська мрiя” Емiра Кустурiци), ексцентричний Сем, який наслiдуe зiрок нiмого кiно (“Беннi та Джун” Джеремая Чечика), “найгiрший режисер усiх часiв” Едвард Д. Вуд-молодший (“Ед Вуд” Тiма Бертона), смертельно поранений Вiльям Блейк, який прямуe до рiчки Забуття (“Мрець” Джима Джармуша). Депп не намагався догодити публiцi, однак талант та незалежнiсть зробили його кумиром певноi частини глядачiв. За ролi в “Едi Вудi”, “Беннi та Джун” i [“Едвардi – Руки-ножицi”->edward-scissorhands] Джоннi номiнували на “Золотий глобус”; остання картина принесла йому також титул “Зiрка завтрашнього дня”.

У романтичнiй стрiчцi “Дон Жуан де Марко” (1995) Джеремi Левена актор став партнером Марлона Брандо. Перед першою зустрiччю з генiальним лицедieм Деппа охопив жах: “Як можна сказати легендi: “Привiт!”?”. “Хрещений батько” першим знищив бар’eри, допомагав молодому колезi вказiвками та порадами. Через деякий час Джоннi вже називав Брандо одним з найголовнiших вчителiв у своeму життi, а Марлон вважав Деппа найбiльш талановитим та чуттeвим актором нового поколiння.

У кримiнальнiй драмi [“Доннi Браско”->Доннi Браско] (1997) Майка Н’юелла Джоннi Депп створив образ реальноi людини – агента ФБР Джозефа Пiстоуна, який пiд iменем Доннi Браско увiйшов у довiру до банди злочинцiв. Завдяки комерцiйному успiху “Браско” (41 млн. доларiв у прокатi США) ставлення до актора з боку голлiвудських босiв рiзко змiнилося: “Скiльки рокiв вони повторювали одне й те саме: “Депп – це невдаха, який не вмie робити добрi фiльми “екшн”!..” А пiсля виходу картини на екрани менi почали дзвонити продюсери, з якими ми не спiлкувалися вже п’ять рокiв”.

Того ж року Депп дебютував у режисурi драмою “Смiливець”. “Як не дивно, усе почалося зi сценарiю, який менi не сподобався, – згадуe Джоннi. – Спочатку я подумав, що впораюся з ним краще, нiж автор. Потiм сам не помiтив, як почав писати. Менi здавалося, що я зможу сказати цieю стрiчкою дуже багато. Я марив нею навiть уночi”. На зйомках “Смiливця” Депп знову зустрiвся з Брандо, який знявся у невеликому епiзодi.

З-помiж наступних робiт актора вирiзняються блискучий образ журналiста-наркомана у “галюциногенному” фiльмi Террi Гiллiама [“Страх i ненависть у Лас-Вегасi”->Страх i ненависть у Лас-Вегасi] (1998) та роль констебля Iхабода Крейна у “Сплячiй лощинi” (1999) Тiма Бертона, за яку виконавця вiдзначили премieю “Блокбастер”, а також робота у “Дев’ятих вратах” (1999) Романа Поланського.

У 2000 р. Депп зiграв наркобарона Джорджа Джанга у [“Кокаiнi”->Кокаiн] Теда Деммi i iнспектора Ебберлайна у трилерi [“З пекла”->З пекла] Альберта та Аллена Х’юзiв. До 2003 року Деппа рiдко називали суперзiркою, але пiсля “Пiратiв Карибського моря” вiн вiд цього звання вже не втече, тим паче, що його два роки поспiль номiнували на “Оскар” (за “Пiратiв” i “Чарiвну краiну”). Втiм, останнi успiхи актора у жанровому кiно ([“Пiрати Карибського моря”->Пiрати Карибського моря], [“Якось у Мексицi”->Якось у Мексицi], [“Таeмне вiкно”->Таeмне вiкно]) аж нiяк не свiдчать про те, що вiн змiнив своi погляди. Достатньо лише переглянути цi стрiчки, щоб переконатись: Депп, як i ранiше, граe тiльки ролi дивацькi, ексцентричнi, божевiльнi, тобто продовжуe крокувати пiд власний барабан. Це пiдтверджуe i остання поки що робота актора – Вiллi Вонка у новiй кiноказцi Тiма Бертона [“Чарлi i шоколадна фабрика”->Чарлi i шоколадна фабрика].

Острiв

Якщо точно не знати, що сценарiй цього фiльму писав не Майкл Бей, можна подумати, що його iдея прийшла в голову цьому режисеру, коли вiн з натхненням працював над сценою з “Поганих хлопцiв-2”, в якiй Вiлл Смiт та Мартiн Лоренс знущаються з трупiв у моргу. Вона нiби ключ до концепцii “Острова”, принаймнi такоi, якою ii розумie ii творець – нi, не Бей, а головний доктор у виконаннi Шона Бiна. Вiн може створювати своiх клонiв, дарувати iм фальшивi спогади, тримати в залiзних рукавицях, годувати, як баранiв у загонi, оперувати i знищувати, але нi на секунду не дозволяe собi вiдноситись до них, як до звичайних людей. Люди – це тi, хто народився так само, як вiн, тi, кому вiн допомагаe, продовжуe життя. А цi копii, хоч вони й можуть мислити i вiдчувати, – для нього мертвi з самого початку: творець вважаe, що у них немаe душi.
Саме ця лiнiя (у сюжетi не просто другорядна, а майже епiзодична) – найцiкавiше, що e в бойовичку, який навiть в американському прокатi пройшов без особливого успiху. Навiть якщо нi Бей, нi Бiн про це не думали, все одно вийшла коротка, але яскрава iлюстрацiя однiei особливостi людського мислення. Глядач спiвчуваe клонам i готовий зi старту вважати iх за людей хоча б тому, що це голлiвудськi зiрки зi знайомими обличчями. Однак той, хто створив iх, нiколи не зможе свiдомо поставити iх на один рiвень з собою. Дистанцiя мiж творцем i творiнням залишиться, навiть якщо вони будуть схожi в усьому, – перший завжди вважатиме, що стоiть вище. Монстр нiколи не мiг пробачити Франкенштейна, бо для нього вiн залишався лише Його творiнням.

Якщо точно не знати, що сценарiй цього фiльму писав не Майкл Бей, можна подумати, що його iдея прийшла в голову цьому режисеру, коли вiн з натхненням працював над сценою з “Поганих хлопцiв-2”, в якiй Вiлл Смiт та Мартiн Лоренс знущаються з трупiв у моргу. Вона нiби ключ до концепцii “Острова”, принаймнi такоi, якою ii розумie ii творець – нi, не Бей, а головний доктор у виконаннi Шона Бiна. Вiн може створювати своiх клонiв, дарувати iм фальшивi спогади, тримати в залiзних рукавицях, годувати, як баранiв у загонi, оперувати i знищувати, але нi на секунду не дозволяe собi вiдноситись до них, як до звичайних людей. Люди – це тi, хто народився так само, як вiн, тi, кому вiн допомагаe, продовжуe життя. А цi копii, хоч вони й можуть мислити i вiдчувати, – для нього мертвi з самого початку: творець вважаe, що у них немаe душi.

Саме ця лiнiя (у сюжетi не просто другорядна, а майже епiзодична) – найцiкавiше, що e в бойовичку, який навiть в американському прокатi пройшов без особливого успiху. Навiть якщо нi Бей, нi Бiн про це не думали, все одно вийшла коротка, але яскрава iлюстрацiя однiei особливостi людського мислення. Глядач спiвчуваe клонам i готовий зi старту вважати iх за людей хоча б тому, що це голлiвудськi зiрки зi знайомими обличчями. Однак той, хто створив iх, нiколи не зможе свiдомо поставити iх на один рiвень з собою. Дистанцiя мiж творцем i творiнням залишиться, навiть якщо вони будуть схожi в усьому, – перший завжди вважатиме, що стоiть вище. Монстр нiколи не мiг пробачити Франкенштейна, бо для нього вiн залишався лише Його творiнням.

Що залишиться, якщо вiдкинути аспект творця i творiння? Абсолютна мертва перша третина стрiчки, в якiй Бей намагався створити “атмосферу”, але натомiсть навiяв смертельну нудьгу. Бiлi костюми, замкнутий простiр, одноманiтна робота i заборонене кохання – таку модель “iдеального” суспiльства майбутнього оригiнальною нiяк не назвеш, наповнити ii якимось новим (не кажучи вже глибоким) змiстом важко, i Бею це не вдалось. Другу третину рятуe чудовий актор Стiв Бушемi. Вiн не вперше виконуe рятiвну мiсiю у Бея – завдяки його гострохарактерному виконанню можна було спокiйно дивитись навiть “Армагеддон”. В “Островi” його досить швидко вбивають, але якраз пiсля цього сумного епiзоду режисер переходить до того, що вiн вмie знiмати найкраще, – до видовищних перегонiв з вибухами, тисячами розбитих машин, гелiкоптерiв i будiвель. Тут дiйсно e на що подивитись. Головнi героi на цьому тлi майже губляться, а тим паче iхнi пристрастi i почуття. I хоча обох грають талановитi актори, у даному випадку iх мiг замiнити хто завгодно. Якщо Макгрегору ще дали можливiсть зiграти рiзнi натури клона та оригiнала, то у Йохансон не було жодного шансу.

Не напружуйтесь, пане Бей. Не потрiбно у ваших фiльмах нiякоi мелодрами i “психологii”, клонськоi чи людськоi, iх дивляться не заради цього. Народжений знiмати лiтаючi автомобiлi повинен знiмати лiтаючi автомобiлi, в цьому немаe нiчого поганого. I якби “Перл Харбор” складався тiльки зi сцени нападу, чи не став би вiн цiлком прийнятним художнiм фiльмом?

Невiрна

Невiрна (Unfaithful / Неверная). США, 2002. Режисер Едрiан Лайн. У ролях: Рiчард Гiр, Даян Лейн, Олiв’e Мартiнес, Мiшель Монахан, Чад Лоу, Ерiк Пер Саллiван, Ерiк Андерсон, Джозеф Бадалукко, Деймон Гаптон, Маргарет Колiн, Домiнiк Чайнiз.

1+1, субота 13 серпня, 22.30

Едвард (Гiр) та Коннi (Лейн) Самнер – зразкове подружжя, яке щасливо живе у передмiстi Нью-Йорка. Але одного дня Коннi зустрiчаe молодого француза Поля Мартеля (Мартiнес), пiсля чого ii життя повнiстю змiнюeться. Дiзнавшись про роман дружини, Едвард вирiшуe поговорити з ii коханцем по-чоловiчому i випадково вбиваe його… Картина майстра еротичних мелодрам Лайна e римейком однiei з найбiльш вдалих стрiчок Клода Шаброля “Невiрна дружина” (1968). Головна роль у “Невiрнiй” призначалась Джорджу Клунi; пiсля його вiдмови переговори велись одночасно з Рiчардом Гiром та Брюсом Вiллiсом. У березнi 2001 р., закiнчивши зйомки у фiльмi “Людина-метелик”, Гiр нарештi дав тверду згоду знiматись у Лайна. Зазвичай американськi римейки французьких картин виходять жахливими, однак “Невiрна” стала одним з небагатьох виняткiв з цього правила i добре пройшла в прокатi, зiбравши тiльки у США понад 45 млн. доларiв. Колишнiй “американський жиголо” Гiр напрочуд переконливо зiграв чоловiка-рогоносця, а Мартiнес завдяки стрiчцi перетворився на нового голлiвудського героя-коханця. Проте найвищi оцiнки рецензентiв заслужила Лейн, яка отримала премiю нью-йоркських критикiв i номiнацii на “Оскар” та “Золотий глобус”.

Невiрна (Unfaithful / Неверная). США, 2002. Режисер Едрiан Лайн. У ролях: Рiчард Гiр, Даян Лейн, Олiв’e Мартiнес, Мiшель Монахан, Чад Лоу, Ерiк Пер Саллiван, Ерiк Андерсон, Джозеф Бадалукко, Деймон Гаптон, Маргарет Колiн, Домiнiк Чайнiз.

1+1, субота 13 серпня, 22.30

Едвард (Гiр) та Коннi (Лейн) Самнер – зразкове подружжя, яке щасливо живе у передмiстi Нью-Йорка. Але одного дня Коннi зустрiчаe молодого француза Поля Мартеля (Мартiнес), пiсля чого ii життя повнiстю змiнюeться. Дiзнавшись про роман дружини, Едвард вирiшуe поговорити з ii коханцем по-чоловiчому i випадково вбиваe його… Картина майстра еротичних мелодрам Лайна e римейком однiei з найбiльш вдалих стрiчок Клода Шаброля “Невiрна дружина” (1968). Головна роль у “Невiрнiй” призначалась Джорджу Клунi; пiсля його вiдмови переговори велись одночасно з Рiчардом Гiром та Брюсом Вiллiсом. У березнi 2001 р., закiнчивши зйомки у фiльмi “Людина-метелик”, Гiр нарештi дав тверду згоду знiматись у Лайна. Зазвичай американськi римейки французьких картин виходять жахливими, однак “Невiрна” стала одним з небагатьох виняткiв з цього правила i добре пройшла в прокатi, зiбравши тiльки у США понад 45 млн. доларiв. Колишнiй “американський жиголо” Гiр напрочуд переконливо зiграв чоловiка-рогоносця, а Мартiнес завдяки стрiчцi перетворився на нового голлiвудського героя-коханця. Проте найвищi оцiнки рецензентiв заслужила Лейн, яка отримала премiю нью-йоркських критикiв i номiнацii на “Оскар” та “Золотий глобус”.

Ключ вiд усiх дверей

Ключ вiд усiх дверей (Skeleton Key / Ключ от всех дверей). Мiстичний трилер. США, 2005. Режисер Iан Софтлi. У ролях: Кейт Хадсон, Пiтер Сарсгаард, Джина Роулендс, Джон Херт, Джой Брайант.

Керолайн (Хадсон) наймаeться доглядати за старим мiстером Деверо (Херт), який живе в Луiзiанi у великому будинку разом з дружиною Вайолет (Роулендс). Потрапивши туди, героiня швидко розумie, що в будинку, крiм хазяiв, мешкають привиди, якi манiпулюють людьми заради розваги, i стаe iграшкою у iхнiх забавах…

Сценарист фiльму Ерен Крюгер вiдомий за “Криком-3” та “Дзвiнком”, а режиссер, англieць Iан Софтлi – за молодiжним техно-трилером “Хакери” i драмами “Крила голубки” та “Планета Ка-Пекс”. Зйомки були вiдкладенi на пiвроку у зв’язку з вагiтнiстю Кейт Хадсон; вони почались у квiтнi 2004 р. i проходили у Лос-Анджелесi, Нью-Орлеанi i на студii “Юнiверсал” в Калiфорнii. Прем’eру стрiчки перенесли з початку липня на 12 серпня, щоб запобiгти “зiткненню” з iншим “жiночим” хоррором – “Темнi води” з Дженнiфер Коннеллi.

Ключ вiд усiх дверей (Skeleton Key / Ключ от всех дверей). Мiстичний трилер. США, 2005. Режисер Iан Софтлi. У ролях: Кейт Хадсон, Пiтер Сарсгаард, Джина Роулендс, Джон Херт, Джой Брайант.

Керолайн (Хадсон) наймаeться доглядати за старим мiстером Деверо
(Херт), який живе в Луiзiанi у великому будинку разом з дружиною
Вайолет (Роулендс). Потрапивши туди, героiня швидко розумie, що в
будинку, крiм хазяiв, мешкають привиди, якi манiпулюють людьми заради
розваги, i стаe iграшкою у iхнiх забавах…

Сценарист фiльму Ерен Крюгер вiдомий за “Криком-3” та “Дзвiнком”, а режиссер, англieць Iан Софтлi – за молодiжним техно-трилером “Хакери” i драмами “Крила голубки” та “Планета Ка-Пекс”. Зйомки були вiдкладенi на пiвроку у зв’язку з вагiтнiстю Кейт Хадсон; вони почались у квiтнi 2004 р. i проходили у Лос-Анджелесi, Нью-Орлеанi i на студii “Юнiверсал” в Калiфорнii. Прем’eру стрiчки перенесли з початку липня на 12 серпня, щоб запобiгти “зiткненню” з iншим “жiночим” хоррором – “Темнi води” з Дженнiфер Коннеллi.

Труднощi перекладу

Труднощi перекладу (Lost in Translation / Трудности перевода). США-Японiя, 2003. Режисер Софiя Коппола. У ролях: Бiлл Мюррей, Скарлетт Йохансон, Анна Ферiс, Джованнi Рiбiзi.

ENTER-фiльм, п’ятниця 12 серпня, 20.30

У нiчному Токiо зустрiчаються двоe самотнiх людей, що страждають вiд безсоння: лiтнiй актор Боб Гаррiс (Мюррей), якого в Японiю привели зйомки рекламного ролика, i Шарлотта (Йохансон), молода дружина фотографа. Обоe немовби випали з реального свiту i швидко стали необхiднi один одному, хоча цей роман e лише платонiчним… Другу режисерську роботу дочки славетного постановника “Хрещеного батька” важко назвати видатним явищем у кiномистецтвi, проте для сучасного Голлiвуду тонка психологiчна трагiкомедiя з чудовими акторськими роботами – це майже досягнення. Софiя Коппола не додала нiчого нового до того, що пiвстолiття тому казав у своiх кiнотворах Мiкеланджело Антонiонi, але непогано засвоiла деякi уроки “поета некомунiкабельностi”. Урбанiстичнi замальовки життя нiчного Токiо, де героi вiдчувають себе чужими пiд час спiлкування як з японцями, так i зi своiми спiввiтчизниками, поeднуються у “Труднощах перекладу” з досить в’iдливою сатирою на шоу-бiзнес (чого лише вартi реплiки старлетки Келлi у виконаннi Ферiс). Однак найкращим у фiльмi e гра головних виконавцiв. Для Мюррея це своeрiдний пiдсумок i, можливо, початок нового етапу кар’eри, для Йохансон – перша по-справжньому складна роль, завдяки якiй акторка потрапила до кола багатообiцяючих молодих талантiв “фабрики мрiй”.

Труднощi перекладу (Lost in Translation / Трудности перевода). США-Японiя, 2003. Режисер Софiя Коппола. У ролях: Бiлл Мюррей, Скарлетт Йохансон, Анна Ферiс, Джованнi Рiбiзi.

ENTER-фiльм, п’ятниця 12 серпня, 20.30

У нiчному Токiо зустрiчаються двоe самотнiх людей, що страждають вiд безсоння: лiтнiй актор Боб Гаррiс (Мюррей), якого в Японiю привели зйомки рекламного ролика, i Шарлотта (Йохансон), молода дружина фотографа. Обоe немовби випали з реального свiту i швидко стали необхiднi один одному, хоча цей роман e лише платонiчним… Другу режисерську роботу дочки славетного постановника “Хрещеного батька” важко назвати видатним явищем у кiномистецтвi, проте для сучасного Голлiвуду тонка психологiчна трагiкомедiя з чудовими акторськими роботами – це майже досягнення. Софiя Коппола (“Оскар” за сценарiй) не додала нiчого нового до того, що пiвстолiття тому казав у своiх кiнотворах Мiкеланджело Антонiонi, але непогано засвоiла деякi уроки “поета некомунiкабельностi”. Урбанiстичнi замальовки життя нiчного Токiо, де героi вiдчувають себе чужими пiд час спiлкування як з японцями, так i зi своiми спiввiтчизниками, поeднуються у “Труднощах перекладу” з досить в’iдливою сатирою на шоу-бiзнес (чого лише вартi реплiки старлетки Келлi у виконаннi Ферiс). Однак найкращим у фiльмi e гра головних виконавцiв. Для Мюррея це своeрiдний пiдсумок i, можливо, початок нового етапу кар’eри, для Йохансон – перша по-справжньому складна роль, завдяки якiй акторка потрапила до кола багатообiцяючих молодих талантiв “фабрики мрiй”.

Скарлетт Йохансон

Скарлетт Йохансон народилась 22 листопада 1984 р. у Нью-Йорку. Ii батько, датчанин за походженням, працював на Мангеттенi у галузi будiвництва, мати займалась вихованням дiтей – синiв Едрiана та Хантера i дочок Скарлетт i Ванесси. Скарлетт назвали на честь головноi героiнi “Вiднесених вiтром”.

Нiхто з родичiв Йохансон не мав вiдношення нi до кiно, нi до театру, i ii знайомство зi свiтом шоу-бiзнесу було зовсiм випадковим. Один з друзiв сiм’i порадив батькам вiдвести дiтей на якi-небудь проби, i тi вiдвели усiх чотирьох на кастiнг до рекламного ролика. Скарлетт тодi було сiм рокiв, однак з усього сiмейства на продюсерiв найбiльше враження справив старший син Едрiан. Дiвчинка не могла змиритись з тим, що брат обiйшов ii, i почала вiдвiдувати всi кастiнги пiдряд.

Скарлетт Йохансон (Scarlett Johansson / Скарлетт Йохансон) народилась 22 листопада 1984 р. у Нью-Йорку. Ii батько, датчанин за походженням, працював на Мангеттенi у галузi будiвництва, мати займалась вихованням дiтей – синiв Едрiана та Хантера i дочок Скарлетт i Ванесси. Скарлетт назвали на честь головноi героiнi “Вiднесених вiтром”.

Нiхто з родичiв Йохансон не мав вiдношення нi до кiно, нi до театру, i ii знайомство зi свiтом шоу-бiзнесу було зовсiм випадковим. Один з друзiв сiм’i порадив батькам вiдвести дiтей на якi-небудь проби, i тi вiдвели усiх чотирьох на кастiнг до рекламного ролика. Скарлетт тодi було сiм рокiв, однак з усього сiмейства на продюсерiв найбiльше враження справив старший син Едрiан. Дiвчинка не могла змиритись з тим, що брат обiйшов ii, i почала вiдвiдувати всi кастiнги пiдряд.

Закiнчивши театральний iнститут для молодi Лi Страсберга, Скарлетт дебютувала на сценi у позабродвейськiй виставi “Софiстика”, де ii партнером був Iтан Хоук. На кiноекранах вона вперше з’явилась у 1994 р., зiгравши Лауру Нельсон у стрiчцi “Норт” Роба Райнера. У трилерi “Справедливий суд” (1994) акторка виконала роль дочки героя Шона Коннерi, а у комедii “Якщо Люсi впаде” (1996) знялась разом з Беном Стiллером та Сарою Джессiкою Паркер. Завдяки ролi Аманди у драмi “Меннi i Ло” (1996) Лiзи Крюгер 12-рiчна Йохансон потрапила до списку номiнантiв на премiю “Незалежний погляд”; саме тодi ii помiтила Софiя Коппола, яка у той час тiльки починала думати про режисерську кар’eру.

У картинi “Шептун” (1998) Роберта Редфорда Скарлетт зiграла роль, вiд якоi вiдмовилась Наталi Портман, отримала високi оцiнки критикiв i була номiнована на премiю “Young Artist Award”. Ii наступними успiхами були роботи у фiльмах “Свiт привидiв” (2000) Террi Цвiгоффа, “Людина, якоi не було” (2001) братiв Коенiв та “Американська рапсодiя” (2001) Eви Гардос (остання картина принесла Скарлетт приз “Young Artist Award”). Своeрiдним вiдпочинком вiд серйозних ролей для юноi актриси стала фантастична стрiчка “Атака павукiв” (2002).

Йохансон маe репутацiю акторки, що граe персонажiв, старших себе за вiком. “Коли я знiмалась у “Шептунi”, менi було 12, а моiй героiнi – 14, – розповiдаe Скарлетт. – Пiд час зйомок “Свiту привидiв” менi було 15, а грала я 18-рiчну. Нiколи не бачила у цьому проблеми”. Не дивно, що у “Труднощах перекладу” Софii Копполи 18-рiчнiй актрисi вдалося створити переконливий образ молодоi жiнки Шарлотти, що встигла розчаруватись у шлюбi та й взагалi у життi. Ця роль принесла Йохансон нагороду бостонських критикiв, приз конкурсу “Проти течii” Венецiанського фестивалю, премiю Британськоi кiноакадемii i номiнацiю на “Золотий глобус”.

Пiсля закiнчення роботи над “Труднощами” акторка знялась у картинi режисера-дебютанта Пiтера Веббера “Дiвчина з перловою сережкою”. У цiй екранiзацii роману Трейсi Шевальe Скарлетт перевтiлилась у Грieт, служницю та музу Яна Вермеeра, знаменитого голландського художника XVII столiття (Колiн Фiрт). “Я дуже довго проходила проби, – згадуe Йохансон. – Приходила й читала монологи зi сценарiю, i коли мене спочатку не затвердили на роль, нiяк не могла заспокоiтися”. Насправдi iй не хотiли давати роль через суто фiнансовi проблеми, котрi врештi-решт вдалося розв’язати. Стрiчку демонстрували на кiлькох кiнофестивалях, а Скарлетт отримала ще одну номiнацiю на “Золотий глобус”.

Йохансон абсолютно байдужа до сучасних молодiжних хiтiв. “Йдеться про фiльми, де головнi героiнi, дiвчата зi спортивних груп пiдтримки, виходять замiж за королiв шкiльних випускних балiв? – смieться вона. – У мене e чимало друзiв, якi мрiють знятись у таких картинах, наприклад, в “Американському пирогу-7″. Але менi завжди щастило, я просто робила те, що менi подобалось”. Щоправда, нещодавно Скарлетт все ж таки зiграла у молодiжнiй комедii “Iдеальне пограбування” (iнша назва – “Вищий бал”). Цього року Йохансон з’явилась на екранах у комедii “Крута компанiя” з Деннiсом Квейдом i в розрекламованому бойовику Майкла Бея “Острiв” з Iвеном Макгрегором. У найближчих планах акторки – зйомки у стрiчцi “Наполеон i Бетсi”, до якоi вона сама написала сценарiй. Картина розповiдатиме про англiйку Бетсi, яка була свiдком останнiх рокiв життя Наполеона Бонапарта на островi Святоi Eлени.

Наркобарон

Наркобарон (Narc / Наркобарон). США, 2002. Режисер Джо Кернехен. У ролях: Рей Лiотта, Джейсон Патрiк, Баста Реймс, Джон Ортiц, Крiста Брiджес, Рiчард Чеволло, Чi Макбрайд, Томас Патрiс, Алан Ван Спрен.

ENTER-фiльм, четвер 11 серпня, 20.30

Полiцейський Нiк Теллiс (Патрiк), який працював пiд прикриттям, пiсля не дуже вдалоi спроби захопити торговця наркотиками i внутрiшнього розслiдування отримуe нове завдання. Вiн повинен разом з досвiдченим детективом Генрi Оаком (Лiотта) знайти вбивцю iншого агента пiд прикриттям – Майкла Кальвесса… Назва, яку дали цiй картинi нашi прокатники, майже не вiдповiдаe ii змiсту, оскiльки йдеться не про наркобаронiв, а про дрiбних шахраiв, наркоманiв та полiцейських, що намагаються iм протистояти. Свiт, в якому надii на порятунок не маe нiхто – навiть той, хто захищаe закон, – зображений дуже ефектно, виразно i безжально: Кернехена не даремно називають одним з найперспективнiших американських режисерiв. Вiн починав з “незалежних” стрiчок (“Кров, кишки, кулi i октан”); успiх “Наркобарона” на кiнофестивалi “Санденс” привернув до нього увагу великих студiй. Наступною роботою постановника стане “Неможлива мiсiя-3” з Томом Крузом, який виступив виконавчим продюсером “Наркобарона”. Образ безкомпромiсного детектива Оака iдеально вiдповiдаe темпераменту, амплуа i можливостям Лiотти. Це саме та роль, за яку актора слiд було висунути на “Оскара”, однак Кiноакадемiя, на жаль, не зробила цього.

Наркобарон (Narc / Наркобарон). США, 2002. Режисер Джо Кернехен. У ролях: Рей Лiотта, Джейсон Патрiк, Баста Реймс, Джон Ортiц, Крiста Брiджес, Рiчард Чеволло, Чi Макбрайд, Томас Патрiс, Алан Ван Спрен.

ENTER-фiльм, четвер 11 серпня, 20.30

Полiцейський Нiк Теллiс (Патрiк), який працював пiд прикриттям, пiсля не дуже вдалоi спроби захопити торговця наркотиками i внутрiшнього розслiдування отримуe нове завдання. Вiн повинен разом з досвiдченим детективом Генрi Оаком (Лiотта) знайти вбивцю iншого агента пiд прикриттям – Майкла Кальвесса… Назва, яку дали цiй картинi нашi прокатники, майже не вiдповiдаe ii змiсту, оскiльки йдеться не про наркобаронiв, а про дрiбних шахраiв, наркоманiв та полiцейських, що намагаються iм протистояти. Свiт, в якому надii на порятунок не маe нiхто – навiть той, хто захищаe закон, – зображений дуже ефектно, виразно i безжально: Кернехена не даремно називають одним з найперспективнiших американських режисерiв. Вiн починав з “незалежних” стрiчок (“Кров, кишки, кулi i октан”); успiх “Наркобарона” на кiнофестивалi “Санденс” привернув до нього увагу великих студiй. Наступною роботою постановника стане “Неможлива мiсiя-3” з Томом Крузом, який виступив виконавчим продюсером “Наркобарона”. Образ безкомпромiсного детектива Оака iдеально вiдповiдаe темпераменту, амплуа i можливостям Лiотти. Це саме та роль, за яку актора слiд було висунути на “Оскара”, однак Кiноакадемiя, на жаль, не зробила цього.

Кiнг-Конг

Звiстка про те, що режисер “Володаря перснiв” Пiтер Джексон закiнчив римейк “Кiнг-Конга”, змусила весь свiт згадати про легендарну мавпу, яка увiйшла до iсторii кiно.

Першу стрiчку про велетенську горилу, котра жила на таeмничому островi Череп i одного дня потрапила до Нью-Йорка, було знято ще у 1933 р. Навiть в умовах Великоi депресii у США “Кiнг-Конг” мав великий успiх: за чотири днi йому вдалося спустошити гаманцi збiднiлоi нью-йоркськоi публiки на 90 тисяч доларiв. Ця картина стала символом видовищного голлiвудського кiнематографу, що намагаeться вразити глядачiв несподiваними сюжетними поворотами та багатством декорацiй. Режисерам Ернесту Б. Шедсаку i Мерiану С. Куперу вдалося створити своeрiдний букет популярних жанрiв, де e i мелодраматична лiнiя, i елементи фiльму-подорожi та фiльму-катастрофи. Iх “Кiнг-Конг” також став етапом у розвитку кiнотехнiки: у ньому вперше було використано метод транспарантноi зйомки. Зараз стрiчка зберiгаeться у бiблiотецi Конгресу США як нацiональне надбання.

Шедсак та Купер зняли продовження картини – “Син Конга” (1933), однак воно не повторило успiх свого попередника. У 50-60-х рр. велетенська мавпа неодноразово з’являлась в японських фiльмах про монстрiв. Одного разу вона навiть мiрялась силою зi славетним схiдним чудовиськом Годзiллою (“Кiнг-Конг проти Годзiлли”, 1962), причому iх двобiй сприймався як натяк на протистояння Америки та Японii.

Звiстка про те, що режисер “Володаря перснiв” Пiтер Джексон закiнчив римейк “Кiнг-Конга”, змусила весь свiт згадати про легендарну мавпу, яка увiйшла до iсторii кiно.

Першу стрiчку про велетенську горилу, котра жила на таeмничому островi Череп i одного дня потрапила до Нью-Йорка, було знято ще у 1933 р. Навiть в умовах Великоi депресii у США “Кiнг-Конг” мав великий успiх: за чотири днi йому вдалося спустошити гаманцi збiднiлоi нью-йоркськоi публiки на 90 тисяч доларiв. Ця картина стала символом видовищного голлiвудського кiнематографу, що намагаeться вразити глядачiв несподiваними сюжетними поворотами та багатством декорацiй. Режисерам Ернесту Б. Шедсаку i Мерiану С. Куперу вдалося створити своeрiдний букет популярних жанрiв, де e i мелодраматична лiнiя, i елементи фiльму-подорожi та фiльму-катастрофи. Iх “Кiнг-Конг” також став етапом у розвитку кiнотехнiки: у ньому вперше було використано метод транспарантноi зйомки. Зараз стрiчка зберiгаeться у бiблiотецi Конгресу США як нацiональне надбання.

Шедсак та Купер зняли продовження картини – “Син Конга” (1933), однак воно не повторило успiх свого попередника. У 50-60-х рр. велетенська мавпа неодноразово з’являлась в японських фiльмах про монстрiв. Одного разу вона навiть мiрялась силою зi славетним схiдним чудовиськом Годзiллою (“Кiнг-Конг проти Годзiлли”, 1962), причому iх двобiй сприймався як натяк на протистояння Америки та Японii.

Продовжити читання “Кiнг-Конг”

Бiлий олеандр

Бiлий олеандр (White Oleander / Белый олеандр). США, 2002. Режисер Пiтер Космiнскi. У ролях: Елiсон Ломан, Мiшель Пфайффер, Робiн Райт-Пенн, Рене Зельвегер, Бiллi Коннолi, Свiтлана Eфремова, Патрiк Ф’юджит, Коул Хаузер, Ноа Уайл.

1+1, четвер 11 серпня, 00.05

Iнгрiд Магнусен (Пфайффер) отруiла свого коханця, який кинув ii, i потрапила до в’язницi на 35 рокiв. Ii дочка, 12-рiчна Астрiд (Ломан), опиняeться то в однiй прийомнiй сiм’i, то в iншiй, проте нi з ким не може встановити нормальнi вiдносини. Поступово вона розумie, що причиною цього e влада, яку маe над нею матiр, навiть знаходячись у тюрмi… Картина, знята за романом Джанет Фiнч, який випустив клуб Опри Уiнфрi у 1999 р., e другим (пiсля <Грозового перевалу> 1992 р.) фiльмом Космiнскi. Стрiчка, прем’eра якоi вiдбулася на кiнофестивалi у Торонто у 2002 р., мала скромний бюджет (11 млн. доларiв) i не була розрахована на комерцiйний успiх, але ii автори явно сподiвались здобути кiлька <Оскарiв>. Iх надii не справдилися, хоча Пфайффер за блискучу гру висували на кiлька менш вiдомих премiй. Критики писали про хаотичний сюжет та драматургiчну слабкiсть картини, однак цi недолiки певною мiрою компенсують зусилля чудового акторського ансамблю. Найскладнiше завдання дiсталося юнiй Ломан, i маловiдома акторка впоралася з ним напрочуд успiшно. Пфайффер, яка зараз рiдко з’являeться на екранi, демонструe усi гранi зрiлоi майстерностi, i залишаeться лише дивуватися, чому одну з найкращих американських актрис Кiноакадемiя досi не вiдзначила своeю нагородою. <Не думаю, що в <Олеандрi> нам вдалося пробити стелю, – каже акторка, маючи на увазi ситуацiю з серйозними жiночими ролями у Голлiвудi, – але принаймнi ми зробили крок уперед>.

Бiлий олеандр (White Oleander / Белый олеандр). США, 2002. Режисер Пiтер Космiнскi. У ролях: Елiсон Ломан, Мiшель Пфайффер, Робiн Райт-Пенн, Рене Зельвегер, Бiллi Коннолi, Свiтлана Eфремова, Патрiк Ф’юджит, Коул Хаузер, Ноа Уайл.

1+1, четвер 11 серпня, 00.05

Iнгрiд Магнусен (Пфайффер) отруiла свого коханця, який кинув ii, i потрапила до в’язницi на 35 рокiв. Ii дочка, 12-рiчна Астрiд (Ломан), опиняeться то в однiй прийомнiй сiм’i, то в iншiй, проте нi з ким не може встановити нормальнi вiдносини. Поступово вона розумie, що причиною цього e влада, яку маe над нею матiр, навiть знаходячись у тюрмi…

Картина, знята за романом Джанет Фiнч, який випустив клуб Опри Уiнфрi у 1999 р., e другим (пiсля <Грозового перевалу> 1992 р.) фiльмом Космiнскi. Стрiчка, прем’eра якоi вiдбулася на кiнофестивалi у Торонто у 2002 р., мала скромний бюджет (11 млн. доларiв) i не була розрахована на комерцiйний успiх, але ii автори явно сподiвались здобути кiлька <Оскарiв>. Iх надii не справдилися, хоча Пфайффер за блискучу гру висували на кiлька менш вiдомих премiй. Критики писали про хаотичний сюжет та драматургiчну слабкiсть картини, однак цi недолiки певною мiрою компенсують зусилля чудового акторського ансамблю. Найскладнiше завдання дiсталося юнiй Ломан, i маловiдома акторка впоралася з ним напрочуд успiшно. Пфайффер, яка зараз рiдко з’являeться на екранi, демонструe усi гранi зрiлоi майстерностi, i залишаeться лише дивуватися, чому одну з найкращих американських актрис Кiноакадемiя досi не вiдзначила своeю нагородою. <Не думаю, що в <Олеандрi> нам вдалося пробити стелю, – каже акторка, маючи на увазi ситуацiю з серйозними жiночими ролями у Голлiвудi, – але принаймнi ми зробили крок уперед>.

Краiна мерцiв

Фiльм-привiт з вiдеосалонних 80-х: ходячi мертвяки, розiрванi горлянки, фонтани кровi. Втiм, дещо змiнилось: на повному серйозi такi стрiчки вже не робить, навiть засновник жанру, Джордж Ромеро. Вiн теж може дозволити собi кiлька “чорних” жартiв, наприклад, оркестр iз зомбi на початку картини або використання живих трупiв в атракцiонах для ще живих громадян. Бюджет у нього теж нинi не такий куций, як у 80-х, а тим паче у 60-х: можна i декорацii мегаполiсу побудувати, i кiлькох зiрок (Деннiс Хоппер, Азiя Ардженто) запросити, i десяток вибухiв влаштувати.

Вигадати щось нове у цьому жанрi майже неможливо, але Ромеро намагаeться. Його зомбi починають еволюцiонувати, i у них з’являeться свiй лiдер – велетенський негр, який вмie риканням визначити обов’язки кожного мертвяка i дуже ображаeться, коли стрiляють не тiльки в нього самого, а й в його соплемiнникiв. Дивна рiч: вiн завжди на передовiй, але йому в голову не влучила жодна куля, пущена вправними мисливцями на зомбi. Напевно, це i e талант справжнього лiдера: бути нiби й в перших рядах, але так, щоб вороги не дiстали. I своe плем’я вiн до перемоги приводить.

Фiльм-привiт з вiдеосалонних 80-х: ходячi мертвяки, розiрванi горлянки, фонтани кровi. Втiм, дещо змiнилось: на повному серйозi такi стрiчки вже не робить навiть засновник жанру, Джордж Ромеро. Вiн теж може дозволити собi кiлька “чорних” жартiв, наприклад, оркестр iз зомбi на початку картини або використання живих трупiв в атракцiонах для ще живих громадян. Бюджет у нього теж нинi не такий куций, як у 80-х, а тим паче у 60-х: можна i декорацii мегаполiсу побудувати, i кiлькох зiрок (Деннiс Хоппер, Азiя Ардженто) запросити, i десяток вибухiв влаштувати.

Вигадати щось нове у цьому жанрi майже неможливо, але Ромеро намагаeться. Його зомбi починають еволюцiонувати, i у них з’являeться свiй лiдер – велетенський негр, який вмie риканням визначити обов’язки кожного мертвяка i дуже ображаeться, коли стрiляють не тiльки в нього самого, а й в його соплемiнникiв. Дивна рiч: вiн завжди на передовiй, але йому в голову не влучила жодна куля, пущена вправними мисливцями на зомбi. Напевно, це i e талант справжнього лiдера: бути нiби й в перших рядах, але так, щоб вороги не дiстали. I своe плем’я вiн до перемоги приводить.

“Краiна мерцiв” – це той випадок, коли аналiзувати образи трупiв цiкавiше, нiж живих. У порiвняннi з сiрими шаблонними “героями” ходячi мерцi (на ролi яких Ромеро взяв десяток друзiв та знайомих) вийшли напрочуд виразними – хто з тих, хто переглянув стрiчку, не пам’ятаe хлопця, якого поставили рубати паркан, чи дiвчину, яку темношкiрий лiдер навчив “влучно” стрiляти? У кожного з них свiй неповторний вираз поiденого хробаками обличчя (який не змiнюeться впродовж всього фiльму, але саме тому й запам’ятовуeться), свiй смiшно звучить, але характер.

А що з живими? Як завжди, погано. Головний герой, вродливий, смiливий i стандартний, який врятуe у фiналi вiд зомбi кого-небудь з людей… тiльки для того, щоб iншi зомбi з’iли iх через тиждень. Його дiвчина, врятована з клiтки iз зомбi (тепер ми знаeмо, куди Голлiвуд вiдправляe колишнiх дiвчат Бонда або Ксандера Кейджа, немаe рiзницi), яка трохи стрiляe i багато говорить. Напарник головного героя, який стрiляe багато i влучно, хоча й маe лише одне око. Дрiбний амбiцiйний кримiнальник, який наiвно вiрить, що зможе стати в один ряд з сильними свiту цього, а коли дiзнаeться, що це не так, вирушаe шукати проблеми на свою голову. I ще e Деннiс Хоппер. Що б ми робили без Хоппера? Без нього можна було без жодних докорiв сумлiння сказати, що весь живий акторський склад переграв другий зомбi справа з третього ряду, а так нi – колишнiй “Безтурботний iздець” вправно лiпить свiй образ маленького диктатора, який навiть трупу кричить: “Ти не маeш на це права!” Що тут робить актор такого класу?.. Згадуe минуле, мабуть. Адже його розквiт слави вiдбувся у 60-х, як i у Ромеро. Двом мастодонтам завжди e про що поговорити при зустрiчi.

Що розважаe найбiльше, то це претензii режисера на якийсь соцiальний аналiз. Бажання показати, що й на краю загибелi людство залишаeться тим самим смердючим мурашником, яким воно завжди було. Що й у цьому випадку буде чiткий капiталiстський подiл, будуть гнобленi i гнобителi. У 60-70-х цю iдею ще можна було вигiдно продати, а зараз це така сама банальнiсть, як восьмий мертвяк у другому рядi. Захоплююче видовище: двобiй капiталiзму (Хоппер) з робочим класом (Легуiзамо). I хто переможе? Наш улюблений негр-зомбi! Це як у “Блефi”: коли один ставить на червоне, а iнший – на чорне, виграe зеро.