Морпiхи

Всi вiйни рiзнi, всi вiйни однаковi. Так каже головний герой стрiчки. Втiм, наголос у даному випадку треба робити саме на першiй частинi речення.

Якщо перемога у вiйнах стародавнiх, античних й середньовiчних, визначалась силою та чисельнiстю, то в бiльш сучасних, принаймнi у ХХ столiттi – зброeю, що було спричинене появою ii небезпечних вже в планетарному масштабi рiзновидiв. Що ж визначаe перемогу в останнiх вiйнах? Технологiя, а не людина та ii зброя. Зовсiм не випадкова гiркота в словах героя Сарсгаарда, який скаржиться на те, що фронт зсуваeться швидше, нiж встигають рухатись люди. Загiн снайперiв блукаe пустелею, вже фактично не розумiючи, де своi, а де вороги, в той час як вiйна вже на порозi завершення. Те, що ранiше робила рота, зараз робиться натисканням кiлькох кнопок. Те, що пiд час В’eтнаму робилось за тиждень, пiд час вiйни в Персидськiй затоцi виконували за пiвгодини. Людина стаe придатком технiки, а у тих, хто досi покладаeться на власнi вправнiсть й окомiр (як снайпери з фiльму), шансiв проявити себе – одиницi. Зi сльозами на очах вони повертаються додому героями-переможцями, так i не розрядивши зброi в напрямi противника.

На шляху в ХХI столiття вiйна крокуe в зовсiм iнший вимiр. Майже магiчна легкiсть в здобуттi перемоги граничить з варварською безжалiснiстю, яку коштуe ця перемога. Ключовий момент – сцена eдиного справжнього завдання, яке отримують двоe головних героiв. Вони можуть вирiшити проблему, прибравши точними пострiлами двох офiцерiв, але вiддаeться наказ послати бомбардувальники, якi стирають цi два життя разом з кiлькома десятками iнших, менш нiж за хвилину. Набагато бiльша ймовiрнiсть влучити в цiль – i набагато бiльше жертв, причому необов’язкових (враховуючи, що вiйна закiнчиться в той самий день).

Тому картина Мендеса (на вiдмiну вiд багатьох смiшних у своeму бажаннi бути епохальним воeнним фiльмом стрiчок на кшталт “9 роти”) дiйсно вiдкриваe нову сторiнку в жанрi. Бо вона не стiльки про надцять разiв розказану окопну правду, скiльки про окопну нудьгу. Вона несподiвано римуeться з кiлькома десятками сучасних “некомунiкабельних” стрiчок: сучасна людина почуваeться чужою й самотньою i на вiйнi (цьому дуже сприяe вдалий вибiр головного виконавця – як завжди чудового [Гiлленхаала->jake-gyllenhaal]).

Один з найцiкавiших аспектiв картини – критичне ставлення до “в’eтнамських” фiльмiв, яке, швидше за все, передалось режисеру вiд автора першоджерела. Щоб пiдняти бойовий дух солдатiв, iм демонструють нiщо iнше, як [“Апокалiпсис сьогоднi”->apocalypse-now], а потiм один з них запрошуe iнших на перегляд касети з “Мисливцем на оленiв” (щоправда, там виявляeться, так би мовити, “домашнe порно”). Напевно, Суоффорд правий щодо явно незапланованих Копполою ефектiв, скажiмо, легендарноi сцени атаки гелiкоптерiв i реакцii, яку вона викликаe в опрацьованiй американською вiйськовою машиною свiдомостi юних воякiв (“Давай! Вбий жiнку! Вбий дитину!”). Але саме цi картини пробили глуху стiну мовчання навколо права Америки на вiйну взагалi, i не Суоффорду з Мендесом iх судити: без шедеврiв на кшталт “Мисливця” та “Апокалiпсису” iснування антивоeнноi теми в американському кiно взагалi було б пiд великим питанням. З iншого боку, якщо епiзод з показом “Апокалiпсису” не вигадка, то пропагандистська машина США дie надзвичайно тонко й розумно, враховуючи тi смаки глядача, про якi не завжди кажуть вголос. Бо й “Природжених вбивць” багато хто дивиться як iсторiю про досить приeмних молодих людей, якi змогли дати собi раду в жорстокому свiтi.