КіноБлог

Програма, запропонована фестивалем, виявилась напрочуд різноманітною й цікавою.

“Вугор”... міг би навіяти жах і пов’язані з ним роздуми, якби його дія майже повністю не відбувалась в темряві. Або пришліть кращу копію, або забудьте про намір налякати. Глядач ніколи не боїться того, що бачить повністю, - це аксіома. Однак того, чого він не бачить зовсім, він боїться ще менше.

“Індіанці” – короткий і стислий підсумок прожитому життю, причому досить жорстокий.

“Мої батьки” – жвава загальнодоступна німецька комедія, яка буквально збудила глядацький загал. Дуже людяна і оптимістична. Одна з двох картин фестивалю, до якої має відношення термін “добра акторська гра”.

“У потязі” – кумедний і сповнений цікавих спостережень опус про характери, мови і спілкування.

“Подорожні” – дитинство і сучасність, божевілля і ілюзія нормальності сплелись в короткому чорно-білому репортажі з божевільні. Хто щасливі – вони чи ми? Дякуємо за запитання, не чекайте швидкої відповіді.

“О, Господи” – безумовний лідер фестивалю, за емоціями, гумором, жвавістю і соціальним посиланням. Тиснемо руку Джону Браянту. Терміново відкриваймо місцевий центр захисту розумово відсталих техасців, засуджених до смертної кари. На щастя, у нас таких ховається небагато - напевно, зможемо врятувати всіх.

“Трамвай № 9” – скромне нагадування про те, чим могла б бути наша анімація, якби нею хоч хтось займався (в плані спонсорства). Є таланти, є розум, гумор, майстерність, цікавий матеріал, сучасний погляд, певна оригінальність і часом сміливість у трактуванні. Немає тільки грошей. Це єдиний український мультфільм, який пробився на наші екрани за останні п’ять (чи не більше?) років. У тих, хто знає, чим колись була школа української анімації, від цього факту – сльози на очах.