Це один з тих фільмів, чий успіх чи неуспіх залежить від того, спрацює чи ні ключовий сюжетний хід, розкривати який дослівно було б несправедливо для майбутніх глядачів. В даному випадку він таки спрацьовує, хоча й цілком непередбачуваним його назвати не можна.
Є певні речі, які дозволяють зробити правильне припущення. Перш за все це поведінка головного героя. У звичайного хлопця, яким він здається, від ситуації, в яку він потрапив, поїхав би дах від страху, а Слевін зберігає олімпійський спокій. Звичайно, він пояснює героїні [Люсі Ліу->lucy-liu] і нам свій відсторонений стан якимось медичним терміном, але цьому якось не віриться. Коли він майже спеціально провокує Рабина, знову і знову повертаючись до розмови замість того, щоб якомога швидше забратися звідси, починаєш розуміти, що хтось з когось знущається: або Слевін з Рабина, або автори з глядача (насправді і те, і інше). Зрозуміло й те, що велика рушниця, яку вішає перед нами на самому початку [Брюс Вілліс->bruce-willis], має вистрелити і як слід. Є ще кілька дрібниць, які не вкладаються в ситуацію, описану в прес-релізі і рекламному ролику, але головне все ж таки те, що використовується такий хід далеко не вперше, а останнім часом – майже часто.
Навіть ті, хто вирахують спойлер, мають шанс отримати задоволення. Відточені діалоги, цікаві ситуації, добре написані центральні гангстерські образи (якщо й не виразні характери, то ефектні типажі), – вся знімальна група недаремно співає дифірамби сценаристу. Почавшись як суміш типової історії про “яппі в небезпеці” з річі-тарантінівським балаганом, в останній третині стрічка робить серйозне обличчя і перетворюється на оду про помсту. При цьому вона втрачає свою легкість, але до того моменту перед нами вже виклали головний козир, і ті, кому він до вподоби, спокійно протримаються до кінця.
Якщо перший плюс цієї картини – сценарій, то другий – це, безумовно, міцний акторський склад. [Фрімен->morgan-freeman] і [Кінгслі->ben-kingsley] отримали ролі значно кращі, ніж ті, які вони грають по дві-три штуки за рік в жанровому голлівудському кіно: обидві вони побудовані так, що дозволяють чергувати й навіть змішувати фарби комічні і більш серйозні. Вілліс в “Щасливому числі Слевіна” сподобається своїм прихильникам вже тому, що б’є з обох рук без промаху. Не можна сказати, що він демонструє тут щось принципово нове у порівнянні з десятками своїх ролей в бойовиках, але рівень все одно вищий за середній. Люсі Ліу цілком пасує роль життєрадісної сусідки, яка полюбляє лізти в чужі справи (кажуть, в житті вона за характером саме така і є). Найскладніше завдання дісталось [Хартнетту->josh-hurtnett], оскільки його герой, як і фільм в цілому, розпадається на дві частини, причому в другій ризикує втратити принаймні частину глядацьких симпатій. Бездоганною його роботу назвати навряд чи можна, але загальної картини він не псує, і на тому спасибі.
Підсумок: непогана розвага для тих, хто любить спостерігати за розборками кримінальників з почуттям гумору, але здогадується про те, що вони не завжди мають смішний фінал.