Правий Морфеус. Цей Хант дійсно неконтрольований і безвідповідальний. Хтось скаржився на те, що в першій серії він для того, щоб вистежити зрадника, всього-навсього крав надсекретні документи? А як вам таке: викрасти зброю масового знищення, про масштаби дії якої взагалі ніхто нічого не знає, і віддати її лиходію, який сказав (не пообіцяв, не дав чесне благородне слово, а просто натякнув), що поверне за це живою дружину Ітана. Що зробив Ітан? Ітан йому повірив.
Викликайте швидку
Взагалі в цій їхній розвідці, чи що воно там є, коїться казна-що. Оперативники самі вибирають для себе операції підвищеної складності, виконують їх, не повідомивши начальство і використовуючи всі можливі ресурси, а коли вони стають підозрюваними і потрапляють до інтерполівських списків, з ними ще й всі охоче співпрацюють. Лаяти бойовики за ідіотизм – це, звичайно, ідіотизм, але це вже трохи занадто.
Зрозуміло, чому [Круз->tom-cruise] і компанія зберігали в таємниці деталі сюжету. Він занадто простий, примітивний і тупий, щоб його промовляти вголос. Він підійшов би для одного півгодинного епізоду шпигунського телесеріалу, одного з тих, які знімав режисер Абрамс, доки Том не вирішив, що це саме та людина, яку варто привести у велике кіно. І навіть в таких серіалах часто трапляється щось більш варте уваги. Єдину таємницю – хто зрадник – ви вирахуєте ще на початку, бо спосіб мислення голлівудських сценаристів з кожним роком наближується до рівня телевізійних персонажів, які щодня в один і той самий час пропонують в рекламі одні й ті ж шампуні, пиво, пелюшки тощо.
Знову ж таки, ніхто не чекає від “Неможливих місій” захоплюючих сюжетних поворотів – їх не було і раніше. Але у [другої частини->mission-impossible-2] був принаймні стиль, який привніс у неї [Джон Ву->john-woo]. У Дж. Дж. Абрамса немає свого стилю, він знімає так, ніби ліпить щось механічне на конвеєрі – цього разу деталь значно дорожча і для ширшого вживання, проте сутності це не змінює. Свій головний козир – дійсно захоплюючу погоню гелікоптерів – він видає на самому початку, а далі вже не може нічим здивувати навіть в плані видовищності. Знову маски-обличчя, стрибки з хмарочосів, висіння на тросах, але все це вже було в “Місіях” надцять разів. Хоча б одну нову фішку можна було вигадати.
Цією фішкою міг стати свіжий “оскарівський” лауреат [Філіп Сеймур Хоффман->philip-seymour-hoffman] в ролі лиходія. Злочинець світового класу з настільки середньостатистичною зовнішністю міг стати персонажем з чималим потенціалом. І після того, як на зімпровізованому Хантом “допиті” він показав себе дійсно міцним горішком, з’явилась слабка надія, що кіно все ж таки буде. Надія не справдилась: екранний час Хоффмана було жорстоко обмежено. Правильно, тут йому не “Капоте”: крок вправо, крок вліво – переграєш головну зірку, а це вже ніяк.
І, нарешті, ця сама головна зірка. Добре одне – що сюжет побудовано так, щоб дати Крузу якомога менше шансів сяяти в кадрі білозубою посмішкою, але, незважаючи на це, ця посмішка все одно примудряється набриднути. Робиться спроба додати персонажу людських почуттів, повісивши на нього смертельно серйозну любовну лінію (веселий флірт зі злодійкою в другій “Неможливій місії” був набагато жвавішим і кінематографічнішим) і на додачу вбивчо зворушливі стосунки з ученицею, якій трішки не пощастило. Але ця спроба розбивається об дерев’яні діалоги і ніякий вираз обличчя любителя стрибати на канапі у Опри.
Підсумок: літній сезон голлівудських блокбастерів стартував. Галасливо, вибухово, рекламно. І з чітко визначеним напрямком – під гору. Будемо сподіватись, хтось з наступних зможе відхилитись від курсу.