Шайтан

До перегляду цього фільму я знав про нього лише одне – у нього була одна з найгучніших рекламних кампаній останнього часу. Я майже не зустрічав сайтів, хоч якось пов’язаних з кіно, де не було б баннера із засторожуючим жестом Касселя. Після перегляду додалося ще одне знання – якщо творці фільму не померли від такої дози ЛСД, яку вони її прийняли, його створюючи, то це просто диво. Невигадливий, давно не один раз використаний сюжет про групу підлітків, що лізуть у глухомань наживати собі проблем, тут поданий у такому виді, що, виходячи з залу, відчуваєш себе дуже сильно надуреним.

Найголовніший обман полягає в тім, що фільм, котрий у всіх проспектах був заявлений як трилер, ним не є. Ні, там є моторошнуваті моменти, але їх мізер. А інше – це якась нездорова спроба спародіювати всі основні штампи трилерів останнього часу. Тут є ляльки, як у "Ляльках" і "Будинку з воску". Ляльок складають з частин людей, як у "Мовчанні ягнят", і практично всі мешканці будинку , куди приїхали головні герої, яких заманила до себе додому красуня Ів, несуть на собі печатку розумової неповноцінності – як у "Техаській різанині". Навіть пограбований працівник бензоколонки дивиться старий чорно-білий фільм про вампірів.

Але все це вариво замішане так, що воно не страшне, а викликає лише фізіологічну огиду і думку "Що я тут роблю?". Я досі не можу втямити, куди творці фільму змогли подіти майже три мільйони доларів, які вони видурили у Касселя, користуючись його протекцією юному Кіму – Венсан навіть знявся в його першій короткометражці. Невиразна, пересипана огидними моментами, стрічка являє собою відмінний приклад роботи по принципу "лебедя, рака та щуки" – Крістіан Шапірон створював сценарій, намагаючись віддати данину своїй молодості часів хіппі та наркотикам, які тоді вживали, тому більше робив ухил у психоделію і сюрреалізм на зразок "Андалузького пса". Його син Кім, режисер фільму, намагався зробити моторошнувату пародію на фільми жахів, тому намагався сполучити "трилерну атмосферу" з іронічними моментами, наприклад, глузування над нинішньою французькою молоддю – у всьому фільмі тільки два французи за походженням, причому обидва – психи та вбивці, а усі інші – темношкірі й азіати з колишніх колоній Франції, периферійні марнотратники життя з "травою" по брудних клубах негритянських гетто. Кассель же взагалі створює враження людини, яка сама не знає, що ж їй грати і кого слухати.

В результаті дивитися той жах, що діється на екрані, може лише закінчений мазохіст "від кіно", тому що в ньому немає абсолютно нічого, на що варто було б витратити свій час та гроші.