Як людина, що має справу із собаками породи колі вже понад десять років, я, звичайно, не міг пропустити подібний фільм, тим паче, що давно бренд “Лессі” не з’являвся на екранах – остання повнометражна стрічка була випущена в 1994 році. Цілком можливо, що у свій час з нього вичавили все, що змогли, і тепер уже просто закинули через непотрібність, але все-таки Лессі поки анітрохи не поступається за популярністю Мікі Маусу і є, мабуть, найзнаменитішою твариною.
А почалося усе в далекому 1938 році, коли Ерік Найт написав новелу про собаку породи колі, котру збідніла сім’я продає багатієві, але вона втікає і добирається через всю країну додому. Новела виявилася досить популярною і маховик заробляння грошей почався розкручуватися – у 1947 році стартувала серія радіопередач, з 1954 по 1957 – серіал “Колі Джефа”, що у 1958 був перейменований у “Тіммі та Лессі”, а в 1963 – у просто “Лессі”. В цілому серіал витримав надзвичайно багато, як для ТВ-шоу із однією собакою у головній ролі – всього було сімнадцять (!!!) епізодів, загальним часом існування з 1954 по 1971 рік, потім через спад популярності права передали іншій компанії, що спромоглася ще на близько півсотні серій, після чого проект було закрито.
І ось у Британії режисер Чарльз Старідж вирішив відродити популярність рудої красуні. Узявши за основу до фільму найпершу новелу Найта, він зіграв роль режисера, сценариста і продюсера стрічки. Але не всім дано бути “людиною-оркестром”, як Родрігес, і це розпилення пішло стрічці лише на шкоду. В самій новелі мова йшла все-таки більше про людей, аніж про собаку, і лише згодом у ТВ-серіалі акценти змістилися на чотирилапу зірку. У фільмі ж Старідж так і залишив основний наголос на Лессі, залишивши людей на задньому фоні, від чого картина постраждала – Лессі чарівна (а вірніше чарівний – за традицією Лессі грають собаки чоловічої статі, і це мене засмутило, бо виглядає абсолютно неприродно) і добре грає те, що потрібно, але її однієї на півтори години мало і отут би людям-акторам підхопити, допомогти.
А люди підвели – двоє дітей, що повинні були брати на себе основний тягар “людської” частини фільму, грають настільки фальшиво, що стає просто дивно, як таку гру міг пропустити на екрани режисер. Мати і батько Джо виглядають картонними фігурками, лиходій просто карикатурний у своїй гротескній злодійськості. Трохи краще виглядає знаменитий Пітер О’Тул у ролі герцога, але у нього занадто маленька роль, щоб врятувати ситуацію. Більш відрадно виглядає частина фільму, де Лессі подорожує в компанії карлика-актора Роулі – Пітер Дінклейдж єдиний з людей зіграв свою роль на відмінно, а інші не викликають ніяких позитивних емоцій. Зрозуміло, що фільм дитячий і про собаку, але не можна ж так ставитися до роботи. В результаті маємо низькоякісний півторагодинний ролик про красивого собаку. Шкода, якщо так піде далі, то бренд “Лессі” остаточно заженуть в труну.