Поліцейський патруль, викликаний через дивні звуки в занедбаному готелі Блекуел, знаходить там дівчину з вирваними очима і двометрового накачаного маніяка з милим прізвищем Добраніч (Гуднайт), котрий сокирою вбиває одного з них та ранить іншого. Той у відповідь встигає засадити в гіганта, у котрого було важке дитинство з матір’ю – християнською фанатичкою, що навчила його виривати людям живцем очі, чотири кулі й у такий спосіб рятує собі життя. Чотири роки потому вцілілий поліцейський потрапляє знову в той же готель разом із підлітками з колонії для неповнолітніх злочинців із завданням прибрати занедбану будівлю. Дивна господарка готелю закриває їх там на ніч, котра виявиться для них останньою.
Як помітно, сюжет не тягне навіть на оцінку “задовільно”. Багатий на штамп, що вже давно набили оскому та відверто дурними моментами, він не створює враження хоч би мінімального бажання сценариста Дена Медігана докласти зусиль у роботі. Втім, чого хотіти від людини, що займалась винятково постановками фільмів серії WWF – шоу рестлерів. При створенні одного з них він познайомився з режисером Грегорі Дарком і вони на пару, мабуть, вирішили податися у велике кіно і трохи заробити грошенят – суміщення неякісного продукту із масштабною рекламою говорить саме про це. В результаті колеги вибрали із знайомих рестлерів найздоровеннішого – Глена Якобса (214 см зросту, 180 кг ваги), трохи невідомих акторів та зварганили стандартний сюжет про підлітків, що потрапили в темний, старий будинок із маніяком, що убиває їх поодинці найбрутальнішими способами, знятими якомога детальнішими планами.
Про якусь акторську гру, звісно, мови навіть не йде. Накидавши якнайбільше символів християнства на хвилі реклами, що зробила цервка “Коду да Вінчі”, автори видали на екрани триллер найнижчого класу, котрий раніше максимум вийшов би на відео. А тепер, мабуть, в Голлівуді зовсім погано з фільмами цього жанру, тож ми отримуємо стрічку, що не викликає ані лоскотливого відчуття страху, як це буває із гарними трилерами, ані сміху, як це буває з трилерами посередніми, а лише відчуття жалю за даремно витраченим часом.