Ця стрічка виправдовує свою назву. Вона дійсно нагадує переключення каналів: переважно бачимо всіляку маячню, але іноді трапляється дещо варте уваги.
До останніх робіт Сендлера однозначно ставитись неможливо. Йому пишуть дуже непогані сценарії. Він може брати в партнери будь-якого з голлівудських талантів. І при цьому ніхто не натякне йому, що жарти про пердіння босу в обличчя і про песика, який використовує не за прямим значенням іграшкову качку, треба залишити десь іще, не обов’язково тягнути з собою на великий екран. Але така вже зараз політика, шановний глядач. Нам з тобою не дадуть нічого смішного без пердіння, бо сучасний голлівудський продюсер вважає, що ми з тобою не засміємось, якщо не почути омріяний (для нього) звук.
При цьому важко заперечити, що у “Кліку” вистачає емоційних моментів і цікавих спостережень. Не даремно Морті-Вокен каже, що “ти перемотував багато чого ще до зустрічі зі мною”. Спосіб життя яппі у сучасному світі, який вимагає гонитви за успіхом, процвітанням для своєї родини, часто перетворює людину на зомбі. Не обов’язково навіть вмикати “перемотування”: чимало працівників, які піклуються про майбутнє, щодня живуть у подібному режимі. Вони існують у своїй реальності, забуваючи про батьків, родичів, близьких. Сцена останньої зустрічі героя з його батьком здатна розчулити будь-кого.
Повернемось до акторської гри. Робота Сендлера, як завжди, дуже нерівна. Більшу частину екранного часу він дратує, але в деяких останніх сценах (коли його герой починає розуміти ціну життя) він виглядає досить непогано.
Не можна сказати, що Бекінсейл грає у цьому фільмі важливу роль; її робота – це швидше ілюстрація на тему, підказану персонажем Вокена: “Як така чарівна жінка могла полюбити такого ідіота?” Однак ця роль містить приховану можливість: у той час, як інші персонажі з роками старішають, героїня Кейт залишається вродливою й чарівною. Така собі реклама на майбутнє. Шон Астін (Сем з “Володаря перснів”), який останнім часом, здається, прописався у Сендлера, знову стає головним об’єктом жартів головного героя, але тут йому принаймні дають можливість стати чоловіком Бекінсейл (непогано для гоббіта).
Підсумок: комедія, яка могла б бути смішною і повчальною, якби не бажання підлаштуватись під те, що сучасні голлівудці вважають “почуттям гумору глядача”.
З пердінням шанованого глядача не переборщено? 🙂
Переборщено. У фільмі. Про це й мова.
Я не розумію в цьому випадку слова “перебощено”. з такими речами все однозначно – або вони є, або їх нема. Тут вони є, але вони є навіть в “Поверненні” Альмодовара, тому просто доводиться ставитися до цього, як до кілець в носі аборигенів – у нас такий погляд на ці речі, у них геть інший і нічого особливого вони в цьому не бачать, хіба що привід посміятися.
Я не думаю, що в народів аж настільки різне почуття гумору, адже і в нас багато гумористів різного роду, виступи яких не обтяжені будь-яким інтелектом. З іншого боку і американці роблять достатньо розумних фільмів. Я б сказав, що справа в Сендлері — він достатньо видний актор, щоб грати в дорогих фільмах із непоганими сценаріями, партнерами і всією командою, але не розчаровує тих, хто бачив його попередні фільми.
Я ж вже сказав – ті самі “жарти” були не в кого-небудь, а у Альмодовара. Якщо добре поритися в інеті, то можна зрозуміти, що такі фізіологічні вітівки не є чимось незвичним для європейця чи, відповідно, американця.
Просто у нас різні менталітети стововно цих питань – з цим доведеться змиритися, або не дивитися іноземне кіно 🙂
Звісно, що не в усіх фільмах є щось подібне. Але це не значить, что почуття гумору однакове – просто не всі фільми про гумор.