Будинок біля озера: Кохання поза часом

Колись дуже давно, в дитинстві, мені інколи бувало дуже самотньо. Одного разу брак спілкування став таким відчутним, що я наважився написати листа – тоді, наприкінці існування Радянського Союзу, якраз почало зароджуватись листування, до якого запрошували через об‘яви в дитячих та підліткових журналах. Мені прийшов у відповідь один лист від дівчинки десь зі східних областей. На жаль, між нами була така велетенська різниця в інтересах, що я навіть не став відповідати, але, незважаючи на такий швидкий кінець листування, все-таки було дещо таке, чого не траплялося зі мною більш ніколи – в майбутньому мені надходив не один десяток особистих листів, але того відчуття, котре мене охопило від отримання першого в житті листа, більше не було.

Звісно, мене тодішнього не зрівняти з дорослим Алексом Вайлером, але дещо спільне таки було – та гамма почуттів звиклої до самотності людини від неочікуваного листа. Тим більше, що в цьому листі виразно проступає перст провидіння, котре вирішило допомогти Алексу вийти з депресії, викликаної смертю матері та бридкою поведінкою батька, фаната своєї справи настільки, що він зруйнував заради неї сім‘ю. Адже лист не просто з‘явився сам собою в поштовій скриньці давно покинутого будинку, але й датований майбутнім числом, що наступить лише за два роки, а деякі факти, описані в ньому, відбуваються просто на очах враженого Алекса. На відміну від Кейт, котра досить довго сприймає дивне листування зі своїм попередником по будинку як розіграш чи просто гру, яка робить її заповнені роботою будні трохи яскравішими, Алекс захоплюється невідомою дівчиною майже одразу і своїми відвертими листами з часом пробуджує в Кейт такі ж серйозні почуття. Щоправда, для того, щоб сказати одне одному найголовніші три слова їм потрібно перемогти час та долю, яка судилася кожному з них.

Незважаючи на стрімкий ріст кількості населення на нашій маленькій планеті, на зростаючий рівень урбанізації, який закриває в бетонних клітках поруч один з одним сотні мільйонів людей, зростає й кількість кінофільмів та книжок, які описують побудову долі головних героїв з людиною не його часу чи взагалі виміру. Це можуть бути люди з минулого, майбутнього, інших галактик чи взагалі не люди, а інопланетяни чи янголи – головне, щоб перше спілкування проходило на відстані. І не швидкістю грошових трансакцій зумовлений бурхливий ріст Інтернету, а оцим самим розділенням в часі вербального та візуального знайомств. Коли для фізичної близькості цивілізація знімає всі перешкоди, людям стає зрозуміло, що основа міцних стосунків лежить в духовному порозумінні, яке не досягнути стрибком у ліжко на першому побаченні.

Через це і з’являються різні перешкоди для зустрічі головних героїв – щоб був час для налагодження порозуміння. Героям стрічки це вдалося, незважаючи на час та смертельні небезпеки – і дуже приємно, що автори сюжету не пішли дорогою «Міста янголів» чи «Історії кохання», зробивши кінець невідворотно трагічним, це виглядало б неприродно в цих обставинах. Ще більш приємно спостерігати за рішеннями, до яких звернувся режисер для показу спілкування героїв через два роки, що їх відокремлюють, – суміщені плани виглядають просто чудово, а обрана форма передачі у вигляді діалогу дає можливість глибше передати почуття Алекса та Кейт, і в таких моментах фільм виграє у дещо схожих з ним стрічках на зразок [«Солодкого листопаду»->sweet-november] з тим же [Рівзом->keanu-reeves], з тих часів відчувається сильний прогрес в його вмінні грати в романтичних мелодрамах.

Особливо я радий за Рівза та [Буллок->sandra-bullock] – їм обом, як акторам, не вистачало такої картини, яка повністю не узгоджувалась з амплуа, що до них причепилися, здавалося, вже навіки. Сандра переконливо довела, що може грати розумну, самотню, добру дівчину, а Кіану нарешті жодного разу за весь фільм не викликав у мене спогадів про Нео. В цілому ж вийшла дуже мила стрічка з цікавою ідеєю – якраз для перегляду з коханою людиною.