Парфумер: Погляд прихильника книги

Екранізація книг – завжди справа невдячна. З одного боку режисера скубуть прихильники книги, бо стовідсотково її передати кінострічкою неможливо, з іншого – кінокритики, бо фільми за мотивами книг завжди страждають на неповноцінність сюжету, оскільки з цілісного першоджерела задля зменшення тривалості одні моменти викидають, інші подають стисло, або взагалі змінюють, а з третього насідають продюсери, які хочуть обов’язково не лише повернути гроші за права на книгу та екранізацію, а й отримати прибуток. Деякі твори взагалі протипоказано екранізувати через сильну орієнтованість на читача та його фантазію – здебільшого в таких книжках йде мова про речі, які легше уявити самому, аніж зобразити для інших.

Роман Зюскінда – якраз з таких творів, недарма автор багато років відмовляв бажаючим його екранізувати. Мабуть Бернд Ейхінгер дуже вже набрид письменнику, коли Патрік погодився продати права саме йому. На жаль, режисеру, котрого обрав продюсер, – відомому Тому Тикверу, не вдалося уникнути жодної з пасток, які приготувала йому книга, а деякі він створив для себе сам. Найперша проблема при екранізації полягала в тому, що діалоги в книзі можна перелічити по пальцях обох рук. Таку велика кількість детальних описів та роздумів при створенні екранізації можна передати лише одним чином – начитуванням авторського тексту закадровим голосом. Це зрозумів і режисер, але така "нудна документальність" явно була чужою для творця швидкісної "Лоли", тому кількість авторського тексту настільки мала, що не передає і десятої частини змісту – лише пояснює глядачу деякі моменти, які могли бути незрозумілими.

Том не зміг передати всього того розмаїття запахів, що їх змальовував Зюскінд, годі вже говорити про авторську майже закоханість в царство запаху. Це досить дивно, адже на початку фільму режисер намагався експериментувати, з різним успіхом, над цією тематикою, зробивши кілька спроб, але в подальшому чомусь від цього відмовився, від чого відразу втратив контакт з глядачем. Але якби ж то цим все обмежувалось. Ні, Тиквер пішов далі, не просто викинувши основну тематику книги – він змінив героїв, та що ще гірше – їх мотиви. Адже автор книги наскільки захоплювався запахами, настільки й гидиться своїм головним героєм – для нього він кліщ, що своєю потворністю створює контраст зі справою, якою займається,  – створенням чудових запахів, і ці дві основи роману неможливі одна без одної, вони тісно взаємопов’язані, підкреслюючи красу одної та бридкість іншої.

Гренуй у Зюскінда – це потворний павук, який створює химерне мереживо, на якому так чудово виглядають крапельки роси. Гренуй у Тиквера – такий собі варіант Олівера Твіста, дитини зі складним дитинством. Більше того – зміна режисером мотивів його дій, приписування йому звичайних людських почуттів не лише повністю знищує авторський задум, а й робить Гренуя просто об’єктом співчуття, тим паче на тлі інших героїв, змальованих абсолютно без пристрасті, мертвими ляльками. Прекрасні квіти, які парфумери знищують заради парфумів, показані просто як купа квітів, їх знищення не спроможне зародити співчуття, як це було в книзі, так само і вбиті дівчата анітрохи не чіпляють за живе, бо більше схожі на розфарбованих манекенів, мертвих від народження, з якими погралась дитина, зламала і викинула. І в квітах, і в дівчатах життя показано не більше, ніж в статуях в парку.

Що ж залишилось без основ книги? Звичайна посередня мелодрама про "важкого" підлітка і не більше. Тиквер повторив шлях парфумера Бальдіні, якому до рук потрапили чудові парфуми, а він не зміг визначити та підібрати жодну складову, щоб створити аналог, чи може Гренуя, якому перш за все в людині був цікавий запах, хоча ми з вами розуміємо, що це не головне – тому фільм виглядає таким же мертвим, як дівчата, з якими "попрацював" парфумер Гренуй, і таким же незграбним, як підробки Бальдіні. Чудовим акторам – [Дастіну Хоффману->dustin hoffman], [Алану Рікману->alan-rickman], в такому викривленому творі навіть не було чого робити, їхні ролі виглядають навіть смішно, настільки не в’яжуться до ідеї роману створені режисером майже батьківські стосунки Бальдіні з Гренуєм та навпаки – досить жорстке відношення консула до своєї доньки.

Колись, як кажуть, Зюскінд не віддавав права на екранізацію тому, що вважав Кубрика єдиним режисером, якому до снаги це зробити. Кубрик же, прочитавши роман, сказав, що екранізувати подібний твір неможливо в принципі і відмовився за це навіть братися. Геніальний Кубрик був на сто відсотків правий, коли я читав книжку, я це теж зрозумів – передати її навіть наполовину добре не вийде у будь-якого режисера. На жаль, Тикверу не вдалося передати навіть десятої частини. Більше того, він навіть не спромігся створити в своїй стрічці щось таке, за що її було б конче необхідно побачити – вийшла стрічка для перегляду вдома на вихідні, коли більш нема чого робити. Але навіть в тому випадку краще перечитати книжку.