КіноБлог

Казка про те, як Попелюшка середньостатистична стала Попелюшкою-принцесою. Якщо врахувати, що її грає принцеса, яка написала вже два щоденники, то виглядає це навіть вірогідно.

Хоча у героїні Хатауей трохи дратує наївність у тій формі, якої живі розумні люди позбавляються років у 15. Та й головна у фільмі не вона, а Меріл Стріп. Ще років п’ятнадцять тому одна з найкращих актрис світового кіно скаржилась, що у Голлівуді важко знайти цікаву жіночу роль – що вже казати про сьогоднішній день. Гідну роль для акторки такого калібру в американському розважальному кіно наших днів можна знайти хіба що в екранізації недурного бестселера, як у даному випадку. Стріп скористалась цим шансом на всі двісті відсотків: у неї пречудово вийшли і вовча хватка Прістлі, і її “людське обличчя”, яке вона дозволяє собі показати на кілька хвилин. Органічне поєднання цих двох речей – взагалі випадок рідкісний, тому й можна казати про дійсно повнокровний характер. Особливо слід відзначити погляди, якими Міранда ніби фіксує кожний новий етап в еволюції характеру своєї нової підлеглої.

Як і будь-яка сильна особистість з реальною владою і відвертою зневагою до усіх оточуючих, Міранда Прістлі приваблює людей – і тих, хто її тупо обожнює, і тих, хто знає собі ціну. Найкраще у фільмі (якщо не рахувати сам образ Міранди) вийшла поступова зміна мотивації Енді. На зміну банальному страху перед босом приходять честолюбство і прагнення успіху, потім повага до професіоналізму і захоплення спочатку чужим, але диявольськи привабливим світом моди й розкоші, а потім й інші почуття. Як влучно каже невдаха-бойфренд Енді, начальниця стала головною людиною в її житті. І справа навіть не в бажанні коли-небудь зайняти її місце, хоча важко повірити, що вони зовсім не з’являлись у голові дівчини. В якийсь момент Міранда зі своєю відданістю роботі, безжалісністю до слабких і нещасливим сімейним життям стає для Енді мало не менторською фігурою.

Життєва істина про те, що для того, щоб по-справжньому досягти успіху в якійсь справі, треба віддавати себе їй повністю, затьмарює традиційне голлівудське моралізаторство у відірваному від реальності і людської психології “правильному” фіналі. Краще було б відрізати останні десять хвилин, залишивши героїню перед вибором – зберігся б елемент неоднозначності й інтриги.

Варто сказати, що крім усього іншого це ще й черговий фільм, який вийшов на наші екрани з українським дубляжем. Приємно констатувати його добру якість, і ще приємніше спостерігати за глядацькою реакцію – те, що влітку задавалось дивиною, зараз більшістю сприймається цілком спокійно. Варто згадати, як понад десять років тому дублювати фільми українською почала студія “1+1” – люди дуже швидко до цього звикли, і те саме ми спостерігаємо сьогодні. Як виявилось, варто лише почати – і все  піде так, як треба.