Диявол носить “Прада”: Маленька людина у великій компанії

Коли людина вперше потрапляє з маленького містечка до мегаполісу – враження можна порівняти хіба що з народним висловом «вдарили мішком по голові». Велика кількість людей, інша швидкість усіх процесів, грошові потоки, стиль одягу та життя – це спочатку неймовірно приголомшує.

Великі компанії – це своєрідні мегаполіси в світі роботи, тому коли людина з провінції влаштовується на роботу до корпорації, перші враження взагалі не можна порівняти ні з чим. Особливо коли ця компанія діє в галузі ЗМІ, наприклад це буде редакція популярного жіночого журналу. Тут все «над» – надвисокі вимоги до зовнішнього вигляду, до працездатності, до швидкості мислення і навіть. Але якщо все це є – то через деякий час і відплата буде високою, потрібно лиш протриматись та звикнути до ритму. Хоч розслабитись не дадуть ніколи – надто вже багато в мегаполісах бажаючих успіху.

Саме це й трапилось з Енді Сакс: щойно після випуску їй пощастило отримати роботу, про яку мріють мільйони дівчат – стати секретарем самої Міранди Прістлі у відомому журналі «Подіум». От тільки під глянцевою зовнішністю знаходяться справжнісінькі дикі джунглі, де перемагає витриваліший і сильніший, а понад усім цим знаходиться сама цариця – велична Міранда, яка поводиться зі своїми підлеглими майже як з рабами, через що майже ніхто не витримує у неї на роботі досить часу, щоб чогось досягти, тільки наївна Енді про це ще нічогісінько не знає.

Відколи вийшла книжка Лорен Вейсберг, її майже всі сприймають як «гламурне чтиво» для дівчат на зразок опусів Робскі. Чомусь мені здається, що її титул бестселера та надзвичайні тиражі зумовлені саме цим. Натомість це досить цікава книжка про звіряче нутро великих редакцій та й взагалі будь-яких корпорацій. Якщо порівнювати її з іншими творами, які мені траплялись, то з книжок це була б «Живи з блискавкою» Мітчел Уілсон, а з фільмів – «Волл-стріт» Олівера Стоуна, обидві вони близькі до «Диявола…», просто зображують чоловічий світ, а Лорен вирішила заповнити порожню нішу – опису бізнесу жіночого. Вийшло у неї це, потрібно сказати, на диво добре, але сама назва зі згадкою бренду, який є ідеалом мрій деякої категорії дівчат, зробила їй погану послугу, і майже ніхто, з тих, чиї відозви мені доводилось зустрічати, не помічав головної суті книги – опис сучасного царства морлоків-службовців, чомусь всі помічають лише описи одягу та торгових марок, шикарних вечірок і видатних зірок – відношення в результаті відповідне, тобто «естети» плюються, інколи навіть не читавши, а «казуали» захоплюються, але не тим, чим потрібно було б захоплюватись в жіночому погляді на сучасний мегаполіс.

На жаль сценарист фільму Елайн МакКенна теж потрапила в цю пастку назви і антуражу, але на віміну від звичайних читачів у неї в руках виявилась влада «підгламурити» твір під її вподобання, викинувши все, що не відповідає статусу «ідеального розважального жіночого роману». Так вона й зробила, сплюндрувавши всю суть літературної першооснови – зникла алкоголічка-дитя квітів Лілі, яка не вписувалась в модне життя її подружки, натомість з‘явилась політкоректна подружка, яка готова лізти на стелю від нової модної сумочки, зник ідеалістичний бойфренд-викладач школи в кримінальному кварталі, перетворившись на безпечного кухаря, який не буде псувати глядачкам настрій своїми розповідями про ножові «розбірки» другокласників.

Найголовніше – повністю була знищена сама Міранда, перетворившись з брутальної і безжальної левиці на чуттєву матір, дружину, та «рідну матусю» для співробітників, які їй сподобались. Відображена у фільмі Міранда не має жодного стосунку до Міранди книжкової – і не лише тому, що вона геть не низенького зросту та далеко не з нульовими розмірами, а тому, що це геть інша людина. А на ній же трималася вся ідея твору, який було безжально обскубано, причесано, побризкано лаком та посаджено на ланцюжок, як ручну болонку. На жаль, автори фільму познущались над досить гарною книжкою ще більше, аніж над «Парфумером» – той, в порівнянні з «Дияволом…», просто ідеал екранізації. Останній цвях в труну образу заганяє абсолютно непридатний ні на що підбір голосу Міранди в російському варіанті дублювання – локалізатори вирішили, що редактори жіночих журналів однакові в усьому світі і взяли на озвучування головного редактора російського журналу про високу моду L’Officiel Евеліну Хромченко. Чомусь їм не спало на думку, що тоді автори фільму не брали б на головну роль неповторну Меріл Стріп, а обмежились би якоюсь редакторкою модного американського журналу. Евеліна ж мало того, що з будь-якої сторони не акторка, так ще й не підходить за віком, а суворість намагалася передавати відсутністю будь-яких емоцій, що вбило й так замучену авторами роль «диявола» Міранди повністю.

Якщо ж оцінювати фільм без згадки про книжку, то ми отримали суміш «Щоденників принцеси» та «Сексу у великому місті», кілька серій якого зняв режисер Девід Френкель – гламурну доробку з банальним хепі-ендом для розваги міських дівчат, яким багато задоволення принесе операторська знахідка з дефіле містом головної героїні після миттєвого перетворення її на топ-модель, але не наведе на жоден висновок, як це могла зробити книга.

Неймовірно здивувала сама Меріл Стріп своїм зовнішнім перетворенням з огрядної єврейської матусі в «Моєму найкращому коханцеві» у витончену світську левицю, на жаль їй небагато залишили від образу, щоб вона змогла його відіграти стовідсотково – її миттєві переходи від «книжкової» брутальності до «фільмових» закидів на зразок задоволення одягом Енді чи її роботою геть не пасують одне до одного, зводячи нанівець її талант. Енн Хетевей майже нічого не змінила в своїй грі з часів «Щоденників принцеси» – така сама симпатична лялечка, хоча її сцена зі сльозами на очах вийшла дуже зворушливою, тому припускаю, що у неї ще є шанси на більш різнопланові ролі. Найбільше мені сподобався Стенлі Туччі своєю другоплановою роллю «модиста» Найджела – його роль майже не піддалася коригуванню, тому він був найбільш природнім. В цілому, якщо хочеться побачити «Щоденники принцеси про секс у великому місті» – можете переглянути. А людям, яким хочеться чогось більш природного та розумного краще все-таки почитати книжку.