Які думки й почуття виникають під час перегляду першого українського фільму, який вийшов у більш-менш широкий прокат? Жалість перш за все. Хочеться пожалкувати про те, що нині наше кіно може вибити собі пристойний бюджет, бути знятим і стати доступним до глядача лише за умови відвертої політизованості. Не акторські імена звуть глядача в кінотеатр, не режисерський талант і навіть не жанр, а винесений у назву колір, який, як не крути, відношення до мистецтва не має жодного.
В принципі і політизованість можна прийняти, якщо подати її з присмаком сенсаційності фільму-розслідування, покликаного донести до глядача освітлену неординарним мистецьким поглядом маленьку частинку закулісної правди. Дайте нам українського Олівера Стоуна, українську “Усю президентську рать”! Скажіть вголос, що ж насправді відбувалось у ті дні – не там, де всі стояли, а там, де все вирішувалось. Розмріявся, рецензенте. На таке кіно будеш чекати років десять, і його все одно не знімуть – за зрозумілих причин. А політизованість, яку пропонує “Помаранчеве небо”, називається іншим словом. Мелодраматична історія на тлі прапорів з чітким поділом на добро-зло і кількома знайомими обличчями в кадрі, якими невдовзі знадобляться наші голоси. Це агітка. Той факт, що творцям фільмів саме такої тематики вдалось знайти кошти, промовляє сам за себе, навіть якщо сам задум і мав мало спільного з пропагандою.
Які думки й почуття виникають під час перегляду першого українського фільму, який вийшов у більш-менш широкий прокат? Жалість перш за все. Хочеться пожалкувати про те, що нині наше кіно може вибити собі пристойний бюджет, бути знятим і стати доступним до глядача лише за умови відвертої політизованості. Не акторські імена звуть глядача в кінотеатр, не режисерський талант і навіть не жанр, а винесений у назву колір, який, як не крути, відношення до мистецтва не має жодного.
Продовжити читання “Помаранчеве небо”