Чи не здавалось вам, що ситуація, в яку ви щойно потрапили, вже колись відбувалась у вашому житті? Мені інколи так здається, і враження, зізнаюсь, досить дивне. Вчені описують цей ефект багатьма хитромудрими словами, але простіше подібні речі називають дежа вю. Ніхто ще не зміг повністю розгадати його причину, тому що, хоч майже кожна людина його відчувала, але цей стан непрогнозований і дуже рідко повторюється – вважається, що це просто помилка роботи відділів мозку, котрі відповідають за пам’ять.
Хай би там як, але мозок людини – штука складна і тому його фокуси можуть дати багато цікавих різноманітних ідей для кінематографу, чим і користуються киномитці, створюючи інколи досить цікаві фільми – від ["Пам’ятай"->memento] до оскароносних "Ігор розуму", і навіть у відомого ["Ефекту метелика"->butterfly-effect] була досить цікава ідея, але дуже погана реалізація. До речі, з останнім прикладом фільм Тоні Скотта ріднить основний акцент – не стільки на проблемах мозкової діяльності, скільки на одній з теорій їх виникнення – ігор з часом. На щастя, це єдине спільне, оскільки "Дежа вю" – фільм іншого рівня і в своєму жанрі має цілком обгрунтовані претензії на статус лідера.
Я вже говорив, що погано підібрана команда може поховати будь-який проект, наскільки б цікавим він не був. Це твердження істинне і в зворотньому – коли в злагоді працюють професіонали, то чекай шедевру! От приміром хто такий Джеррі Брукхаймер? Це людина, псевдо якої говорить саме за себе – Містер Блокбастер. У нього нюх на гарні ідеї, що при докладанні необхідних зусиль принесуть великі гроші, через що провали в його бізнесі трапляються дуже рідко, і навіть в них видно його вміння не шкодувати грошей на акторів та підбирати потрібних людей. Джеррі – чи не єдиний з легіону кінопродюсерів, чиє ім’я вже є запорукою цікавості глядача, тому його шанобливо друкують на афішах та згадують в початкових титрах.
А Тоні Скотт – людина, котра завоювала своє місце в Голівуді, не залишившись в тіні свого іменитого брата, як це часто буває з родичами знаменитостей? Він знімає рідко, але його фільмам ніхто ніколи не закидав відсутність власного стилю чи посередність – особливий почерк видно в усіх його картинах від "Останнього бойскаута" до "Шпигунських ігор". Останні його роботи – одна з частин рекламного серіалу BMW, чудовий "Гнів" та незвичний ["Доміно"->domino], дали зрозуміти, що в свої 64 роки він вміє і хоче експериментувати, знаходити нові підходи до відображення шаленого дійства, звично не залишаючи при цьому осторонь психологічні переживання героїв.
З останніми йому допоміг сценарист – той самий Террі Россіо, якому, очевидно, вже набридла робота над комедійними стрічками на зразок "Піратів Карибських морів" та "Шрека", де суворо задані рамки перших частин обмежують його в сиквелах, примушуючи творити гірше з кожною циферкою в назві. Цього разу таких проблем не було, і результат не забарився: добре прописана психологічна основа, цікаві досліди з часом, в тому числі елегантне обходження пастки хроноклазму, гармонійне поєднання спокійних детективних моментів та дієвого драйву, і, особливо, утримування інтриги майже до фінальних титрів – він виклався на всі сто відсотків.Далі залишилось лише все реалізувати спеціалістам із зйомок, кастингу та спецефектів, де теж, запевнюю, були підібрані профі.
Особливу повагу у глядача неодмінно викличе робота Пола Камерона, який відповідав за операторську роботу – віртуальна камера в "Дежа вю" вийшла на новий рівень достовірності, допомагаючи передати всі відчуття слідчої групи при спостереженні в реальному часі за подією, що трапилась в минулому. Ретельність же при зображенні роботи спецагентів та поліцейських додає фільму майже документального вигляду, затіняючи нереалістичність, яку мають фантастичні кінофільми – навпаки виникають думки, а чи не спостерігають за тобою оце прямо зараз якісь невідомі люди.
Такий підхід до створення бази для фільму майже не залишив нічого для акторів – їм просто залишалось відіграти відведені ролі. Досить одноманітна вийшла роль у Дензела Вашінгтона, фактично він знову зіграв охоронця з "Гніву", щоправда цього разу рятуючи досить дорослу дівчинку. Втім, сюжет все-таки дав йому не один раз проявити свою головну особливість – адже він, мабуть, чи не єдиний чорношкірий актор в Голівуді, який вміє своїм лицем не мавпувати, а саме грати – відображати почуття, граючи в серйозних, драматичних ролях, за що й отримав свого часу "Оскар". Саме тому поступове розмороження його душі, зародження нового почуття, невідомого раніше неодруженому трудоголіку, до випадкової жертви дійсно зачаровує.
Дуже мало екранного часу припало Джеймсу Кевізелу, який після своєї ролі Христа у Мела Гібсона просто невпізнанний – але навіть в той десяток хвилин він зумів розкрити свого психічно неврівноваженого персонажа дуже переконливо. Лише невелика роль Вела Кілмера, який останнім часом потрапляє на другорядні незначні ролі, мене засмутила – я все ще пам’ятаю його геніального "Святого", а тут він, з усіма слідами свого віку на зовнішності, лише сидів в кріслі і спостерігав за іншими, неначе якийсь дідусь перед виходом на кінематографічну пенсію. І це в часи, коли дев’яносторічні актори інколи грають так, як не можуть молоді.
Результат такого неймовірного коктейлю жанрів – фантастики, детектива, трилера – зі збалансованим поєднанням інгридієнтів, справді захоплює і не дає продихнути жодної секунди, кидаючи під час перегляду від захоплюючого спостереження за минулим до спокійних дедуктивних роздумів "а що далі". Треба сказати, таке буває дуже рідко з блокбастерами, які, зазвичай, не претендують на щось більше, аніж розважити дві години три десятки людей з попкорном. Виходячи з кінозалу, я ще і ще раз прокручував в голові події, розглядаючи їх з різних точок зору, смакуючи ті приємні відчуття, які отримав від перегляду і створюючи собі не одне віртуальне дежавю. Дякую, пане Скотт, за такий початок нового кінороку – буду вважати, що усіляких недоробок не було, а почався він саме зараз і так надалі пройде під знаком високоякісних, в усіх значеннях, фільмів.