13

Француз Баблуані повернув трилер до його початкового призначення (саме слово означає збудження, глибоке хвилювання) – створення відчуття тривоги, що переходить у неконтрольований жах і примушує хвилюватись за героя. Тому що, відмовившись від багатьох сучасних жанрових принад (стрічка не має високого бюджету та зоряного акторського складу, і знято її на чорно-білу плівку), він створив саме жанрове кіно, продемонструвавши силу конкретного жанру.

Як відомо, можливості жанру найкраще проявляються і випробовуються саме у постановці малобюджетній (тому культовий статус мають, наприклад, фільми Роджера Кормена), тоді як високобюджетні часто розмивають жанрові кордони і намагаються відволікти глядацьку увагу на якісь яскраві деталі, цікаві самі по собі. У “13” аскетична картинка з мінімумом діалогів (не більше, ніж треба, щоб зрозуміти, що відбувається на екрані) часом може викликати жах справжній, тваринний. Можливо, тому, що до цього не докладаються великі, надмірні зусилля: ніякого залякування, стрибків з темряви на глядача та інших дешевих ефектів. Тільки людина, її непродуманий, дурний вибір, який, фактично, був стрибком навмання, і пістолети, один з яких вона тримає в руці, а інший націлений їй у голову.

Атмосфера смертельної небезпеки та панічного жаху виникає ніби сама по собі. Спричиняє це, звичайно, вибір теми та ситуації, в яку потрапляє герой, але не тільки. Ощадливість художніх засобів створює ефект майже документальний: у звичайній побутовій обстановці звичайні (хоча, можливо, серед них є чимало впливових) люди творять справжнє зло, з яким важко змиритися. Навіть традиційної зловісної музики майже немає. Єдиний привіт від Хічкока – річ, яка подається виключно на великих планах і стає символом смерті. У “маестро жаху” це міг бути ніж чи навіть ключ, у Баблуані такою річчю стає звичайна лампочка: саме її вмикання є для гравців сигналом розрядити пістолет у чужу голову.

Не перевантажує режисер свій фільм і психологією – маються на увазі традиційні для жанру психози та фобії. І головний герой, і решта гравців, і ті, хто робить на них ставки, як вже було сказано, підкреслено звичайні, буденні. Вони зовсім не монстри, не психопати, тому набагато страшніші. Що ж стосується ставлення до життя і смерті, яке відчувається в авторській інтонації оповіді та будові сюжету, то це навіть не хічкоківська іронія щодо грішників маленьких і великих, яким не втекти від кари за найменший гріх. Це більше нагадує песимізм картин Анрі-Жоржа Клузо, де герой, пройшовши хрещення смертю і заробивши квиток до порятунку, приречений все одно.