Кривавий діамант

Отримає [Леонардо->leonardo-di-caprio] нарешті “Оскар” у цьому році чи його знову обійде черговий афро-американець – гадають зараз любителі кіно в усьому світі. Якщо дійсно обирати одну з минулорічних робіт актора, то я, як і Кіноакадемія, зробив би ставку саме на “Діамант”, а не на [“Відступників”->departed], де з його персонажем є певні проблеми, про які я писав у рецензії на той фільм. Тоді як роль цинічного контрабандиста Ді Капріо цілком вдалася.

Він дійсно зміг відірватися від штампів своїх багатьох відомих ролей краще, ніж будь-коли. Цьому сприяє і вибір теми, і жорсткий режисерський стиль, і кривавий реалізм. Повертаючись зі школи, син розповідає батькові, що невдовзі у них в країні буде утопія – і наступної хвилини їм вже доводиться рятувати свої життя від малолітніх нелюдів з автоматами, якими керує витончений і “політично грамотний” садист. Атмосфера щохвилинного хаосу, безпричинної агресії і смерті, що чатує буквально за кожним кроком, вийшла у Цвіка моторошно-переконливою – це одне з його кращих режисерських досягнень. Це справжнє пекло, і його мешканцям немає де рятуватись – та й чи хочуть вони? Хтось піддався фанатизму тієї чи іншої ворогуючої сторони, хтось хоче розбагатіти на чужих бідах, а хтось просто намагається вижити, звикнути – це його земля, більше ніде в світі його не чекають.

Режисерський погляд на події – жорсткий і гострий, наче лезо. Жодних ілюзій, надії на те, що одна з ворогуючих сторін бореться за правду. Коли війна – то бійня без жалості і сенсу, коли перемога – то вогненна варварська оргія, в якій сенсу ще менше, бо наступного дня захоплене місто знову доведеться залишати. Тим, хто вірить хоч у щось, платять кулею в чоло.

Дитяча армія – один з найцікавіших аспектів картини. Тут і тонкощі ідеологічної обробки, і мелодраматична ситуація з черговим, цього разу темношкірим, Павликом Морозовим, і той сумний факт, що з дитини, особливо малоосвіченої, дійсно легко зробити вбивцю – саме у цьому віці світ найлегше ділиться на чорне й біле і риторика чергових “борців за свободу” найкраще діє на свідомість. Режисер чесно не зупиняється на півшляху, не намагається щадити слабкі нерви: у нього діти стріляють, вбивають і гинуть у кадрі.

Але повернемось до Ді Капріо. Як вже було сказано, цей його персонаж найбільш несхожий на все, що він грав раніше. В ньому намішано багато, від відвертого цинізму до прихованого романтизму, але головне, чому віриш, – його вмінню виживати у такому світі. Саме тому, що його довгий час не хвилювала чиясь доля, крім власної. Між Леонардо та [Дженніфер Коннеллі->jennifer-connelly] дійсно є неабияка акторська алхімія, завдяки чому можна із задоволенням спостерігати навіть за банальними діалогами. Їх фліртові сцени у першій половині картини добре розважають і зовсім не випадають з загального тону стрічки. І подальші пригоди вже втрьох теж “проскакують” легко, оскільки сюжет не дає шансу розслабитися і занудьгувати.

Проблеми починаються в останній третині стрічки, коли Лео та його напарник мимоволі вирушають вдвох в останню подорож за каменем. Спочатку маємо набір штампів “бадді-муві”, від душевної розмови до обов’язкової бійки. Потім нас спробують переконати у тому, що ці двоє та ще й з дитиною зможуть втекти від цілої армії, вбивши її командира. А далі стрічка остаточно заплутується в тенетах повчально-мелодраматичного кіно, починаючи з самопожертви і роздираючої душу розмови з коханою помираючого героя і закінчуючи наглядною демонстрацією сили свободи слова у “вільному світі”, тобто за межами Африки. Проблема навіть не в наївності усього цього, а в тому, що воно за інтонацією, сюжетом і логікою суперечить тому, що ми побачили у фільмі раніше. Подібна картина заслуговує на більш безжальний, серйозний і життєво правдивий фінал.