Вавилон

В сиву давнину, якщо вірити одному дуже популярному міфу, ще коли всі люди говорили однією мовою, їм захотілось за допомогою велетенської башти дістатися небес і розповісти небожителям все, що вони про них думають. Але тим не хотілось псувати своє безтурботне життя, тому земляни були покарані розділенням мов, а башта зруйнована дощенту.

Звісно, коли фільм має назву "Вавилон", то ця історія – перше, що ви згадаєте. Але зв’язок з фільмом набагато тонший і не такий очевидний, аніж може здатися насправді.

Колись вчені зробили висновок, що будь-які двоє жителів планети пов’язані між собою через ланцюжок знайомих одне з одним людей розміром не більшим за сім ланок. У "Вавилоні" три хаотично, як це вже звично для творів Іньярріту, сплутаних між собою сюжети пов’язані саме цим принципом, тільки роль ланцюжка відведена символу сучасної політики – потужній мисливській рушниці. Три історії про дітей – різні країни, різні проблеми, які, втім, для кожного з них є найважливішим у світі. Ну, принаймні, такими їм видаються…

Третю свою роботу автор відомих "21 грам" та "Сука любов" присвятив своїм дітям, отже не дивно, що головними в стрічці є діти.

Одні – двійко білявих янголят, типових дітей пересічної американської родини, для яких найважливішою проблемою донедавна був страх темряви.

Інші – двоє марокканців, які вирішили використати автобус з туристами в якості мішені для випробовування рушниці.

І, нарешті, глухоніма дівчина з Японії, яка побачила на власні очі самогубство матері, і з того часу намагається знайти хоч якусь людину, яка зможе вилікувати відкриту кінчиками пальців душу.

Хтозна, може саме через таку орієнтацію ця частина стала набагато менш вражаючою порівняно з іншими – коли автор думає про дітей, зазвичай це веде до спрощення твору, досить згадати "Дівчину з води" Ш’ямалана. Можливо використані втретє прийоми вже втрачають силу вражати. Може фільм від початку створювався для занадто благополучних американців, і для мене в ньому майже не знайшлося справжнього достовірного трагізму. А може все це разом, не знаю.

Але одне очевидно: "Вавилон" вийшов дуже "голлівудським" – більш масштабним, більш "зірковим", але натомість майже нездатним, на відміну від його попередників, не лише докопатись крізь усі захисні шари дорослої людини до душі, але й правильно зіграти на її струнах – мелодія постійно зривається та фальшивить.

Мексиканка, яка за 16 років не дізналась, що живе в країні, де кожен полісмен поцікавиться, куди це вона йде з двома білошкірими дітьми?

Вибачте, пане Алехандо, не вірю. Тобто в те, що це, скоріше за все, справді вразить багатьох американців – вірю, але для мене виглядає неправдоподібно. Тим паче, що саме ця історія подана дуже стисло, нерозгорнуто, скидається на те, що її вигадали лише аби показати нам побут простих мексиканців.

Двоє дітей, які змалку вирощуються в суворих умовах марокканських гір, де життя людське варте менше за козячий кізяк, починають стріляти по комфортабельних автобусах з туристами – не вірю. А те, як поводиться зі своїми громадянами поліція, зайвий раз доводить неправдоподібність їх вчинку – люди в країні, де така поліція, не будуть зайвий раз пригортати до себе її увагу, це в таких умовах всотується в кров змалку. Знову ж таки в те, що опис зубожілих селян здатен розчулити середньостатистичного європейця чи американця, будучи поданим йому в перерві між вечерею та вечірніми новинами – вірю. Але людям, які хоч трохи мали в житті проблеми більші за програш улюбленої футбольної команди на чемпіонаті світу, це видасться надуманим – в житті є набагато реальніші, в тому числі дитячі, які можна і треба було показати, як це було зроблено хоча б в "Черепахи вміють літати".

Набагато природніше виглядає на тлі цих двох ліній Рінко Кікуші в ролі глухонімої Чіеко – її життя справді одна велика проблема, навіть в такому суспільстві, як японське, де у людей з вадами здоров’я набагато легше життя, аніж в Україні. Люди ж бо у своєму несприйнятті "не таких, як вони" однакові у всьому світі, і найважче подібне відношення сприймається саме в підлітковому віці, тим паче, коли до цього додається психологічний шок від самогубства матері. Так, це справді життєво і тому торкає за живе, мабуть саме тому з усіх, номінованих на різні нагороди, другорядних ролей три отримала саме Рінко.

І, нарешті, найкраще виглядає головна пара голлівудських мегазірок – Бред Пітт та Кейт Бланшетт. Їхня замкнутість в собі дуже знайома майже кожному, а їх примирення, котре є найчуттєвішим моментом стрічки, було прожито акторами на екрані просто фантастично – саме прожито, бо гра абсолютно не відчувалась і повною мірою компенсувала фальшивість інших частин картини.

Ось такий вийшов у Іньярріту неоднорідний, але цікавий кінець "смертельної" трилогії. До чого ж тут Вавилон? В часи руйнування Вавилону бог покарав людей не створенням безлічі мов – він просто відібрав у них вміння говорити одне з одним вчасно і відверто. Мені здалось, що фільм був саме про це.

7 коментарів для “Вавилон”

  1. “…яка зможе вилікувати відкриту кінчиками пальців душу” – поетично сказано, без сумніву, але, як на мене, змісту в цій фразі, особливо в контексті, замало. поясните?

  2. Я не бачу причин для пояснення. Все сказано в одному реченні.
    Звісно, якщо людина хоч трохи знайома із способами спілкування глухонімих.

  3. У японській частині сюжету "Вавілону" Чієко чітко висловлюється стосовно "відкритої кінчиками пальців душі": "Я глуха – не сліпа!"

    Так само, як і автор фільму, автор рецензії вдається до "поетичних витівок" щоб вразити свого глядача та читача. Але якщо авторові фільму цілком очевидно геть нема чого сказати і він, переможений усіма комплексами відносної меншовартості "людини третього світу", замінює сенс на "поетичність", у який він, так само цілком очевидно, великий майстер, то авторові рецензії сказати є що, але той самий комплекс не дає сказати це простими словами, без "хитрих вивертів".

    Це підліткова хвороба – на прикладі режисера "Вавілону" бачимо, що з віком проходить вона аж ніяк не в усіх. 

    Фільм – фігня! Якщо для "розуміння" "твору" потрібно попередньо "ознайомлюватися" з "проблемами", які нібито має "відображати" цей "твір", то чи справді цікавим буде цей "твір" простим людям зі своїми простими проблемами, що аж ніяк не стосуються глухих дівчаток с підлітковою гіперсексуальністю, неглухих хлопчиків – з тим самим, та вже геть здорових мексиканців, які брудні, тупі, ненавчені, але також "мають право мати права"? Кому це цікаво, га?

  4. Не занаю чому, але очікувала від фільму більшого. Якщо “21 grams” зайняв почесне місце в списку моїх улюблених фільмів, то “Вавилон” лише промайнув перед моїми очима, залишивши а собою нечіткий слід.
    Звичайно, фільм – сильний в тому плані, що зображує ті сторони нашого життя, про які ми зараз, нажаль, забули. Історія має звичай повторюватись і, було б добре, щоб ми не стали свідками цього “добра”. Порваний сюжет зараз досить популярний серед режисерів, тому вони так нещадно рвуть його, що доводиться латати свою душу після перегляду. Чим не приклад той же самий Маєрлиш зі своїм “The Constant Gardener”, Хаггіс з “Сrash” або Іньярріту з “21 grams”, а започаткував усе старий добрий Квентін.
    “Вавилон” вражає трагічністю і сумом, що все почалось з дітей, ними ж і закінчилось.
    Врешті-решт, фільм сподобався. Дякую вам Алехандро, Бред, Кейт і Берналь.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *