Ганнібал: Сходження

З паном Лектором в кіно пов’язано чимало рекордів. Наприклад, це був перший випадок (“Мовчання ягнят”), коли “оскарівський” покер зібрав трилер такого ступеня жорстокості. Між зйомками оригіналу і сіквела ([“Ганнібал”->hannibal]) минуло майже десять років – випадок теж неординарний, хоча й не одиничний. І нормальну передісторію персонаж такого типу теж, здається, отримує вперше (не згадувати ж нещасну телеверсію дитячих років Нормана Бейтса).

Важко заперечити те, що якість лектерівських фільмів щоразу знижується. Хоча питання, хто гірше – “Ганнібал” чи [“Червоний дракон”->red-dragon], – складне, і відповідь залежить швидше від особистого смаку, ніж від якихось об’єктивних критеріїв. А от що “Сходження” у цьому списку йде останнім – це однозначно: і акторський склад слабший (перш за все – молодий [tag]Ганнібал[/tag]: непоганий, але не Ентоні, не Хопкінс), і атмосфера вже не та – персонаж остаточно втратив свою загадковість, тепер ми знаємо про нього геть усе. Знаємо, звідки цей менторський тон і зневага до “простих смертних”, знаємо, коли він вперше скоштував м’ясця і чому так опікав Кларису. Але головне – автори на чолі з Харрісом доводять не зовсім чесну гру з глядачем, яка велась у попередніх стрічках, до логічного фіналу.

Межа між добром і злом деформується з кожним роком все більше, і те, що ми бачимо в кіно – це і наслідок цього явища, і певною мірою його причина, одна з багатьох. Маніяк-вбивця, канібал… на початку 90-х це звучало цілком страшно. Хтось може згадати, що насправді поганого пан Лектер зробив у “Мовчанні ягнят”? З’їв поганого психіатра, кількох невихованих копів, самі винуваті. Це зло для галочки, не для серця. Натомість вилікував Кларису. У “Ганнібалі”? Звільнив світ від жадібного копа і пекельного каліки зі зв’язками. Діяльність швидше зі знаком “плюс”, ніж “мінус”. “[tag]Червоний дракон[/tag]” – це певний крок убік, тут “зла сторона” добре помітна, але Лектер тут насправді є далеко не найважливішим героєм у сюжеті.

Натомість у “Сходженні” майбутній доктор з піонерсько-комсомольським ентузіазмом береться за місію, яка не набагато відрізняється від того, що робили, наприклад, численні герої Іствуда чи Бронсона. Він шукає вбивць своєї сестри – якщо відкинути певні неапетитні (чи навпаки – знову залежить від смаку) подробиці, формулювання саме таке. Історія сходження до пекла однієї людини дивним чином позбавлена трагізму і відчуття неординарності подій. Екран вже показав стількох морально двозначних героїв, безжальних героїв і антигероїв, що ще один крок у цьому напрямку вже не є подією. Звичайно, не кожен буде так мстити, але як зло такий Лектер вже не сприймається, хай його хоч ще десять разів назвуть монстром інші персонажі. Уособлення зла у фільмі – герой Ріса Іфанса, лиходій без роду і племені, у якого немає аристократичних звичок і шляхетної мети, якому просто подобається те, що він робить, і вибачатись за це він не збирається.

Кожен, хто стає жертвою Ганнібала у картині, так чи інакше належить злу, частіше за все фашизму. І залишається лише один крок від поїдання вбивці сестри до поїдання людини, яка наступила на ногу у трамваї чи зіпсувала твій улюблений концерт поганою грою (як у “Червоному драконі”). Ось цей крок міг би стати сюжетом дійсно трагічної історії. Але він, на жаль, залишається за кадром.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *