Канібалізм. Антропофагія. Людожерство.
Акт, що існує в природі у всіх видів живих істот і супроводжує людство від самого початку його існування – і як звичайне харчування, і як сакральний акт. Щоправда відкриття нових способів добування продуктів харчування, розвиток наук та вплив релігій призвели до того, що поїдання ближнього свого саме для тамування голоду ставало все менш поширеним, хіба що для виживання у скрутних обставинах – порівняно донедавна навіть у досить цивілізованій Європі існували відповідні закони, які дозволяли канібалізм. Наприклад, остання кримінальна справа щодо канібалізму за відомим "Морським правилом", коли команда корабля тягне жереб до останнього чоловіка або до порятунку, розглядалась всього 120 років тому. Інколи ж, як всього сімдесят років тому в нашій країні, страхітливі людожерські акти не зупиняла навіть загроза покарання – для декого голод був страшніший за швидку смерть від кулі за вироком суду. Зате канібалізм залишився у вигляді ритуалу – чи з давнім змістом для переймання якихось якостей ворога, чи для його остаточного знищення найбрутальнішим способом. Таких історій в кримінальній практиці сотні, багато з них стають основами фільмів жахів, трилерів та детективів.
Томас Харріс писав саме такі твори, і були б вони такими собі непоганими детективами про хоробрих агентів ФБР, які вистежують та заарештовують маніяків зі, звісно ж, гомосексуальними нахилами, якби не один спільний для усіх книжок герой – таємничий доктор Лектер, такий собі кровожерливий Шерлок Холмс сучасності, допомогою якого в кожній книзі користується головний герой-"федерал". Мабуть розуміючи, що, з одного боку, більш глибоке розкриття такої досить складної особистості ніяк не уміститься в рамках пересічного детектива, а з іншого – знищить весь моторошний романтизм цього героя, Харріс всю свою трилогію показував Ганнібала лише загальними штрихами, в кількох сценах, не заглиблюючись ані в його минуле, ані в його душу. Принаймні, поки романами не зацікавився Голлівуд.
Кіноісторія Ганнібала досить складна. Спочатку був "пробний камінчик" – "Мисливець на людей", знятий відомим Майклом Манном за першою книжкою трилогії, який не здобув особливої популярності. Джонатан Демм, який п’ять років потому взявся за екранізацію другої книжки, в першу чергу потурбувався про акторів, які повинні були грати обох головних героїв, і, якщо [tag]Джоді Фостер[/tag] просто досить мила і весь фільм переконливо злякана, а це могли зіграти багато хто з тогочасних молодих актрис, то на місці одного з кращих британських акторів сучасності, сера Ентоні Хопкінса, уявити когось іншого просто неможливо – цей хід був найвлучнішим. Його образ Ганнібала, з’явившись на якийсь десяток хвилин, повністю затьмарив собою основний детективний сюжет, захопивши увагу глядачів своєю неповторною елегантністю і, одночасно, неймовірною моторошністю особи психопата-вбивці. Як результат, картина отримала величезну кількість нагород – одних лише "Оскарів" з півдесятка, причому в головних номінаціях: кращий фільм, кращий режисер, кращий сценарій та кращі головні чоловіча і жіноча ролі.
Звісно, що про подальші екранізації тепер навіть мови не йшло, але за різних обставин наступна серія вийшла на екрани аж через десять років – так довго писалося першоджерело, потім створювався сценарій, знаходились режисер, актори і таке інше. Тим паче, що книжка вийшла ще більш шокуючою, аніж перша – настільки, що сценарист "Ягнят" відмовився від участі, не погодившись зі страхітливою трансформацією головної героїні та виникненням любовного зв’язку між нею та Лектером. На жаль, режисер [tag]Рідлі Скотт[/tag] сконцентрував увагу лише на кривавих сценах, не торкаючись суті впливу Лектера на людей. Таким чином друга частина відійшла однаково далеко як від детективу, так і від психологічного трилеру, перейшовши в категорію звичайних фільмів жахів, Ганнібал втратив свій шарм, перетворившись на рядового злочинця-маніяка, а публіка зустріла фільм досить прохолодно. Знищений образ доктора Лектера не воскресив навіть рімейк "Червоного дракона", що був перезнятий Бретом Раттнером у 2001 році – хоч і вийшов кращим за другу частину, до того ж мав на балансі ціле сузір’я відомих акторів.
І ось, за п’ять років нова команда кінематографістів вирішила взятися за досить складну справу – не просто зняти ще один фільм із Ганнібалом Лектером, а зробити цього персонажа єдиним головним героєм, розповісти його історію починаючи з самого дитинства, коли через страшну загибель сестри він почав свій кривавий шлях від батьківського замку до камери в психіатричній лікарні. Щоб уникнути розбіжностей сценарій створив сам автор тепер вже тетралогії про Ганнібала, а в режисерське крісло сів Пітер Веббер, відомий своєю "Дівчиною з перловою сережкою". Прогнозувати результат мабуть ніхто не взявся б – з такою цікавою особистістю можна було зробити як черговий посередній трилер, так і чудову психологічну драму. Особисто я сподівався на перше – звісно, цікаво, чому така непересічна людина стала канібалом, але набагато цікавіше було б подивитись, як він розвивався в ту особу, яка вважалась світилом психіатрії, могла схилити будь-яку людину до потрібних вчинків, володарювала душами тих, з ким зустрічалась, зрештою була дуже освіченою і культурною, що в наш час велика рідкість.
Не так сталося, як бажалося. Пітер також пішов за дороговказом Рідлі Скотта, висвітлюючи лише темну сторону натури героя, ба навіть перевершив натуралістичністю попередні стрічки – фільм виправдує рейтинг R на сто відсотків, деякими місцями нагадуючи "Хостел", а в загальному – нещодавній "Парфумер" з додатком модного в Голлівуді останніми роками самурайського виховання головного героя. У Ганнібалі Вебера, зіграному молодим французьким актором Гаспаром Улліелем, ані краплини витонченості, жодної унікальності – то просто скажена тварина, такий собі звичайнісінький стандартний маніяк. В той же час за силою впливу своїм божевіллям на глядача він далеко не дотягує, наприклад, до Шакала у виконанні Шона Вайлера в "13 привидах". Навіть другорядний герой фільму – есесівець Владіс Грутас, неперевершений в ролях холоднокровних негідників Ріс Айфанс, виглядає більш переконливо і цікаво. Дуже шкода, що кінематографісти один за одним послідовно знищили таку цікаву ідею – тепер вже про Ганнібала можна забувати остаточно.
Звісно, в тому маленькому обмані авторів фільму, які розводились про зображення усього його життя аж до "Червоного дракона", криється можливість продовження – адже нам швиденько показали його дитинство, віддавши весь інший час на деталізацію його кривавої помсти, а з екранізації його дорослішання тепер можна зліпити ще одну стрічку і зібрати ще трохи грошей, та постає питання – чи потрібен такий продукт нам, глядачам?