КіноБлог

Навіть якщо не вважати це кіно новим кроком у жанрі історичних блокбастерів (який після вражаючого старту на початку століття почав втрачати оберти через брак мистецької фантазії), не можна не визнати, що це принаймні свіжий погляд і свіжий подих.

Перше, що кидається у вічі, - відсутність остогидлої політкоректності. У творах Френка Міллера для неї просто немає місця. Не важливо, пише він про Бетмена, кримінал чи спартанців – герой у нього завжди уособлення надлюдини (з важливим наголосом саме на “людині”), а його опонент – дегенерат, збоченець і нелюд, у якого гидка зовнішність цілком відповідає рисам характеру (всупереч сучасному голлівудському канону, який часто закликає шукати красу в чудовиську). Є кілька вірних союзників (у Міллера їх зазвичай значно менше, ніж 300), на яких герой може покластися, натовп боягузливих чи просто підлих пересічностей, на тлі яких велич героя і його прибічників особливо помітна, і уособлення влади, політики, завжди на один крок ще більш гидкі, ніж лиходій. Схема досить гнучка і дуже зручна для жанру графічних романів, або коміксів, в якому працює даний автор – дозволяє поєднувати героїчну пригоду з ненав’язливою сатирою. Але й вона має обмеження і вже навіть штампи, про що свідчать останні роботи Міллера, що оцінюються зовсім не так високо, як те, що він писав-малював у 80-90-х. В екранізаціях його найвідоміших творів, тим не менш (як і в самих цих творах), схема поки що працює на “відмінно”.

Головне – це відразу забути про таку річ, як реалізм, інакше сприйняття картини буде вкрай неправильним. Про підручник з історії, мабуть, теж слід забути, хоча це, напевно, і так зробить будь-хто, йдучи у наші дні на черговий голлівудський “історичний” фільм. Це екранізація легенди, жорстокої й захоплюючої, причому легенди графічної, яка про природу свого першоджерела не забуває і його в жодному разі не стидається, а доповнює його достоїнства суто кінематографічними засобами. Ключовий момент – сутичка хлопця з вовком, підкреслено ірреальним, казковим, але зовсім по-реальному кровожерливим і небезпечним. Він налаштовує на правильний настрій, примушуючи сприймати стрічку як казку, легенду на рівні візуальному, але як правду, реальність – на емоційному, нехай емоції ці по-легендарному перебільшені, титанічні (інколи має сенс показувати історичних особистостей звичайними людьми з усіма слабкостями, однак історія про спартанців – це точно не той випадок).

І чисто кінематографічної якості у фільмі вистачає – це і відмінний стильний візуальний ряд, і добре зіграні всі без винятку ролі, від воєначальника і цариці до царя-маніяка Принтера, тобто Ксеркса, і зловісного горбуна. Це той випадок, коли дозволяється відверто перегравати, використовуючи гротескну зовнішність й манери персонажа, чи просто незворушно стояти в кадрі – екранна присутність важить тут набагато більше, ніж точний психологізм в тому чи іншому образі. Все ж таки один актор робить справжнє диво на всіх рівнях, - Джерард Батлер. Далеко не найкращий Дракула і Привид опери, тут він показав себе просто чудово, особливо у порівнянні зі своїми попередніми ролями у голлівудських постановках. Ніхто не каже, що він потрапить з цією роллю до “оскарівської” номінації, але, з іншого боку, хто наважувався прогнозувати влітку 2000 р., що премію Кіноакадемії отримає Расселл Кроу? Хто міг уявити восени минулого року, що великий Скорсезе отримає золоту статуетку за такий нічим не видатний фільм, як “Відступники”? Ніколи не знаєш наперед, що дасть той чи інший кінорік.

Наостанок – невелике побоювання. Знаючи “фабрику мрій”, не важко здогадатись, що заснований “Містом гріхів” жанр “графічних фільмів” буде поставлено на конвеєр, як тільки його успіх підтримає як мінімум ще один хіт. Можливо, через два-три роки їх буде з’являтись стільки ж, скільки зараз – комп’ютерних тривимірних мультфільмів; не важко здогадатись, яка буде їхня якість, якщо візуальне рішення другого з цих фільмів (“300 спартанців”) вже частково повторює перший (“Місто гріхів”). Але поки що відкидаємо побоювання: “Спартанці” – справжній подарунок цього кінороку, оцінка “відмінно”.