Після кількох фільмів, присвячених темі стосунків суспільства та індивідууму, який йому протистоїть і інколи в чомусь випереджує, Форман пропонує нам дещо нове і водночас схоже на попередні стрічки. Новизна у тому, що кількість піддослідних кроликів в його лабораторії збільшилась, і жодного з них не можна назвати головним. А схожість – у тому, що це знову кіно про епоху і особистостей; щоправда, цього разу герої епосі не протистоять – якщо хтось і стає вигнанцем, то точно не з власної волі.
Королівський живописець Гойя може дозволити собі волелюбні нотки. Може відмовити королю у честі бути присутнім при його роботі або взагалі вчинити нахабство – намалювати королеву такою, якою вона є в житті. Але насправді свобода творчості – лише ілюзія, яку він може собі дозволити на кілька годин, і представникам влади, будь-якої, навіть не треба вказувати митцю його місце – треба лише натякнути, як король своєю витонченою грою на скрипці.
Інші персонажі не претендують навіть на це. [Наталі Портман->natalie-portman], з усіх ніг намагаючись втекти від прокляття “Зоряних війн”, невдовзі перетвориться на втілення кінематографічних страждань (страждань для виконавиці, а не для глядача, на щастя): її вдруге (після [“V значить Вендета”->v-for-vendetta]) катують на екрані усіма можливими способами. Одна її героїня приречена блукати лабіринтами божевілля, світогляд іншої ніколи не вирветься за межі понять “бульвар-клієнт”. Сміливий, на перший погляд, і безглуздий, на другий, вчинок її батька – плід ілюзій багатої людини, яка не розуміє, з якою машиною зла має справу.
Жодного з героїв не можна назвати вільним до кінця (а саме свобода особистості була центральною темою американського періоду творчості Формана, нехай то була свобода дрібного злочинця в божевільні чи людини, яка має право торгувати порнографією у демократичній країні) – навіть голова іспанської церкви, чоловік не злий за характером, не може дозволити собі милосердне самостійне рішення, яке загрожує зруйнувати віру людей в очолюваний ним інститут влади. І усю цю суму показаних на екрані несвобод, принижень і зламаних доль вінчає ключовий для фільму образ отця Лоренцо.
З одного боку, він – лише один з “привидів Гойї”, змальований художником, до речі, неодноразово. З іншого, Лоренцо – втілення вміння пристосовуватись, бити у той барабан, який потрібен владі, причому бити краще за інших, так, щоб його помітили. І Лоренцо, і Гойя в останній розмові називають один одного повіями за готовність служити будь-яким хазяям, і певною мірою для обох з них це правда. Лоренцо, як і Гойї, є що запропонувати “покупцям”, можливо, навіть у більшій мірі. Такі люди потрібні будь-якій владі – не випадково у фіналі засуджений ним кардинал пропонує Лоренцо покаятись, тобто знову перейти на бік церкви. Але той чомусь не робить такого очевидного і логічного для нього кроку.
Той, хто зрадив, продав свої переконання один раз, чомусь відмовляється робити це вдруге. Хід не типово форманівський (в його американських фільмах антагоністи зазвичай чітко поділені на табори і несподіваних вчинків не роблять) і тим цікавіший. Пояснень може бути кілька, від стомленості й зламаного повною поразкою духу до відмови вірити у те, що каяття чимось допоможе у його ситуації. Кожен глядач вибере мотивацію на свій смак, вона насправді й не має особливого значення. Сам факт для концепції фільму є самодостатнім, оскільки це самостійне рішення (всупереч усім і на шкоду собі) від людини, яка все життя плила за течією. Отже, є ще надія?
Такий поворот був потрібен Форману ще й для того (а можливо – у першу чергу для того) щоб вибудувати надзвичайні, сповнені символіки і “чорного гумору”, останні кадри – можливо, найкраще, що є у фільмі. І все ж таки помітно, що Форман, хоча й вважається часто представником європейської школи, уникає, принаймні в останніх стрічках, емоційного екстриму: герої, навіть якщо страждають, плавно рухаються до фіналу, кожна лінія отримує розв’язок, якщо не “справедливий”, то принаймні примирюючий, і я не здивуюсь, якщо хтось сприйме кінець “Привидів” як хеппі-енд.
я тільки хочу запропонувати по свіжих враженнях від фільму переглянути роботи самого Гойї. а рецензія, як завжди, блискуча.