Гриффін та Фенікс: Останні краплі щастя

Кохання і смерть. В сучасному кінематографі їх дуже рідко ставлять разом, а самій смерті майже не приділяють увагу, дуже вже ця тема неприємна для сучасної людини і невигідна для розважального жанру, яким є кіно – і працювати потрібно більше, одними спецефектами не обійдешся, і грошей менше приносить. Саме тому драм про кохання випускають досить мало і здебільшого їх сферою залишається домашнє відео та телебачення – для самотніх людей, яким нема більше чого робити, крім як розчуленими поплакати вдома перед телевізором.

От, наприклад, оригінальний фільм про смертельно хворих "Грифона" та "Фенікса", які на порозі смерті знаходять одне одного, в 1978 році вийшов якраз лише на телебаченні, тому про нього ніхто майже і не знає, хоча майбутній "лейтенант Коломбо" Пітер Фальк, кажуть, був дуже непоганий в цій ролі. Щоправда до такого роду фільмів я ставлюся дещо упереджено, оскільки для мене найкращим на цю тему на всі віки залишиться "Історія кохання" 1970 року за романом Еріка Сігала – може тому, що вперше я її побачив саме в такий одинокий період, але скоріше – тому що це справді чудовий фільм. А усі інші, особливо сучасні "Осінь в Нью-Йорку" та "Солодкий Листопад", залишатимуться для мене лише різної якості, але плагіатами – автори того, старого "Гриффіна та Фенікса", цього навіть не приховували, узявши за слоган для фільму фразу "Найкраща історія кохання з часів "Історії кохання". Що поробиш – навіть історія Ромео та Джульєтти була запозичена Шекспіром у маловідомого тепер Мазуччо Салернітано, нема в цьому світі нічого оригінального з часів античності.

І ось, майже через тридцять років, було вирішено перезняти стрічку з новими акторами та з новим поглядом на їх роман. Сам сюжет залишився без змін – чоловікові з прізвищем Гриффін повідомляють, що у нього рідкісна і неоперабельна форма раку, даючи йому до смерті рік-два. В нашому світі, на жаль, лише подібні трагічні звістки змушують людину поглянути на своє життя з нової точки зору: оцінити дріб’язковість одних понять – "кар’єра", "робота" та "гроші" і неймовірну важливість інших – "кохання", "сім’я" та "близька людина". Очікування смерті змітає усі стереотипи, які втовкмачувались в голову з народження і дає невідоме доти більшості людей відчуття свободи, коли за маленький проміжок часу, що лишився, хочеться встигнути все, що відкладав досі.

Так і Гриффін залишає роботу, відмовляється від лікування в стаціонарі і йде налагоджувати зв’язки з покинутою сім’єю – двома синами та дружиною, яка збирається ще раз одружуватись. Як правило звістка про близьку смерть примушує усіх забути образи та проблеми, але якщо про неї не казати, то тебе проігнорують, як це сталося з Гриффіном – він нікому вже не потрібен в своїй колишній родині. Йому нічого не залишається, як гаяти час, наприклад на лекцію про ставлення до смерті, де Гриффін знайомиться з дуже привабливою дівчиною на прізвище Фенікс. Як згодом дуже швидко з’ясується – вона теж хвора на рак, що скріплює їхні почуття міцніше будь-якого цементу, адже цим двом доведеться за півроку прожити ціле життя, яке інші марнують десятиліттями. Що й сказати, задум досить цікавий і справді драматичний, новим Ромео і Джульєтті вже ніхто не заважає, вони могли б жити довго і щасливо, але є речі невблаганніші за суворих батьків-ворогів – в цьому випадку нездоланна хвороба ХХ і тепер вже ХХІ сторіччя, страшна у своїй підступності і невідворотності кінця.

Особливою рисою є те, що сценаристом фільму став той самий Джон Хілл, що робив сценарій і до оригінального фільму – рідко кому випадає шанс поглянути на свою дебютну роботу три десятиліття потому і виправити все небажане. Небажаним, на думку Джона, виявилась сухість першої картини, тому в рімейк він додав трохи смішних ситуацій – це зробило героїв більш достовірними для сучасної людини, але не зрівняло "Гриффін та Фенікс" з відверто комедійними "Стукіт в небесні двері", хоча й віддалило від "Історії кохання". Герої наважуються лише на якісь маленькі незначні порушення на зразок застрибування у вагони – рутинність повсякденності занадто сильно в’їлась в їх душі, аби очікування смерті штовхнуло їх на справжні безумства, як це буває у реальності, де смертельно хворі люди стають шаленими екстремалами. Саме ця буденність призводить до деякого відчуття затягнутості фільму, зате відтіняє особливо яскраві драматичні моменти, на зразок емоційного вибуху Фенікс проти дурепи, що сварила дитину. Таких небагато, а особисто мені хотілося побачити б їх більше, чи вже більше гумористичних, бо стрічка дуже вже рівномірно балансує між драмою та комедією, викликаючи неоднозначні враження. Втім, можливо це просто моя упередженість, про яку я вже казав на початку, тому не буду ставити фільму це в провину.

Одне скажу точно – фільм справді цікавий і вартий перегляду, особливо тим, хто не знайомий зі старими кіношедеврами. Шкода, що глядачами здебільшого будуть різного віку дівчата – чоловіки в наш час навіть на порозі смерті мало думають про почуття, все більше про звички та стереотипи. На жаль таких фільмів знімають мало, і надалі їх буде ще менше, поступаючись місцем на екранах розвагам та веселощам – і кохання, і смерть здавалися вічними почуттями, та кохання вбила сексуальна революція, а смерть вбивають рекламісти і науковці. Поки цього не трапилось остаточно, варто пам’ятати, що з кожним може трапитись щось подібне, і все, що здається зараз цінним може втратити свою вартість лише через два слова лікаря, а подібні фільми можуть дати можливість внутрішньо приготуватись до такого перебігу подій і навіть змінити поточну систему цінностей.

1 коментар для “Гриффін та Фенікс: Останні краплі щастя”

  1. Я смотрела этот фильм и он очень мне понравился.Я очень плакала в конце.Это дествительно очень хороший фильм и по мере возможности,когда есть время я пересматрюю этот фильм!!!

Залишити відповідь до Яся Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *