Еліс, хто ж така ця Еліс? Схоже, що цього достеменно не знає сама головна героїня, особливо після тих дивних видінь, які приходять до неї останнім часом. Втім, і їй, і світу не до з’ясування таких питань. Поки всемогутня парасолька – корпорація “Амбрелла” – продовжує відсиджуватися в підземних бункерах, її “дитятко” Т-вірус захоплює материк за материком та перетворює Землю на суцільну пустелю, схожу на гербертівський Арракіс. Цією пустелею бродять люди, що якимось дивом вціліли в полум’ї епідемії, та займаються звичними для людей справами: одні шукають вцілілих та збирають їх разом, аби гуртом вижити, інші тих же вцілілих грабують та вбивають – власне з тою ж метою. Одним словом – звичайнісінька анархія в масштабах планети, доповнена мільярдами мертвяків, які бігають за кожним, хто дихає, аби його з’їсти. І повернути людству поганеньку, але цивілізацію, може лише Аліса, якій доведеться вкотре спуститись в нору “Амбрелли” і навести там лад.
П’ять років тому фантастичний бойовик за мотивами популярної гри для відеоприставок, замішаний на керролівських творах, здивував усіх – попри невибагливий сценарій і спецефекти та інші негативні фактори, зумовлені чотирирічним періодом створення фільму та мізерним, як на блокбастер, бюджетом, його фінансові показники втричі перевищили цей самий бюджет. Звісно, такий успіх дав шанс на існування продовженню, яке вийшло за два роки під керівництвом професійного оператора Александра Вітта замість Пола Андерсена, який зайнявся схрещуванням Чужого з Хижаком. Незважаючи на те, що перший і поки що останній режисерський дебют Вітта був об’єктивно гіршим за попередника, він повторив долю оригіналу: нищівна критика, посередні оцінки та прибутки, що тричі повернули бюджет, котрий все одно залишався досить невеликим – на 10 мільйонів більшим за першу, 35-мільйонну частину. Оскільки гроші в нашому світі вирішують все, нині на екранах ми спостерігаємо третю частину пригод Аліси в країні мертвяків, і, дещо забігаючи наперед, скажу, що попри колишні обіцянки авторів закінчити саме на трійці, кінець фільму досить недвозначно натякає на продовження – адже сучасний кінобізнес звик вичавлювати з ідеї все доти, доки прибутки перевищують витрати.
Режисер Рассел Малкехі, як відомо з історії з кіноепопеї “Горець”, перша частина якої сподобалась багатьом, а друга через тиск продюсерів на режисера виявилась гучним провалом, краще за все діє в умовах повної свободи, тому за умови бюджету, рівного розмірами другій частині, та обмежень, які накладав принцип екранізації комп’ютерної іграшки, на більше годі було розраховувати. Запозичені у “Шаленого Макса” постапокаліптичні пустелі і бензовоз, витягання більшої частини фільму “на світло боже” з темряви перших двох частин і, найголовніше, зміна хореографа бойових сцен відкрили у “Обителі зла” друге дихання. Звісно, шедевром фільм від цього не став, але сприймається він набагато краще за попередні частини.
Мертвяки хоч і залишились такими ж недолугими, не вартими і на десяту долю своїх колег з “28 днів/тижнів”, але, завдяки їх розміщенню в схованках і нападу з мінімальних дистанцій чи натовпами, в картині знайшлося місце і гострим моментам, і навіть “чорному” гумору. Знову ж таки, з комп’ютерної іграшки в третю частину потрапило набагато більше елементів, аніж раніше, тому порівнюючи останню частину з попередніми підсумок можна висловити кількома словами – її режисер зробив все, що міг. Принаймні за витрачені на перегляд гроші та час не соромно – це для такого жанру вже досягнення.