Брати форелі, тобто Фареллі – воістину складний випадок. З одного боку, у них вистачає розуміння всеамериканських вад й стереотипів та бажання знущатися з них, не гублячи одночасно відносної романтики своїх все ж таки не найтупіших сюжетів. З іншого – вони застосовують жарти, які ставлять їх решту зусиль на один чи два рівні нижче, ніж вони заслуговували б у протилежному випадку.
Чи не було достатньо гумору в самій сюжетній зав’язці, що примушувала вже не дуже молодого чоловіка під час медового місяця спочатку дико розчаруватися, а потім знайти інше кохання? До речі, це не оригінальний хід Фареллі, він, принаймні частково, підказаний італійською комедією “Альфредо, Альфредо”, де нещасний герой [Дастіна Хоффмана->dustin-hoffman] ставав жертвою сексуально нестриманої (і нестримно сексуальної) дружини. Сам образ головного героя в “Дівчині моїх кошмарів” достатньо неідеальний, щоб побудувати навколо нього цікаве й смішне кіно на тему вад типово чоловічої свідомості – про це свідчить досить вдала фінальна нота, яка ніби віддзеркалює італійський варіант.
Вистачає “неполіткоректних” жартів, на кшталт гея-розпорядника на весіллі, та яскравих образів, таких, як впевнений у собі на двісті відсотків татусь головного героя (у виконанні татуся самого Стіллера), над говіркою якого наші дубляжисти попрацювали окремо, за що їм додаткова подяка. Але жарти на кшталт того, коли дружина поливає чоловіка, щоб врятувати від медузної отрути… В них ніби й бажання шокувати глядача, але кого вони нині шокують, крім п’ятирічної дитини та п’ятдесятирічного святенника? Це просто прагнення обрати найлегший хід з усіх можливих, що не свідчить на користь розумових здібностей авторів.
Здібності Стіллера черговий раз викликають певний сумнів. Роль нібито й зіграна непогано, проте одну її третину тримає на собі його стабільний імідж романтичного невдахи, другу – традиційні, згадані вище жарти Фареллі, до яких він вже просто призвичаївся. Залишається одна третина, як і питання – чи потягне він повнометражну стрічку без усього цього багажу? Найсмішніший у його виконанні момент, до речі, – це коли він відповідає на питання батька мексиканською мовою (щоб дізнатись, чому, треба дивитись картину). Відразу згадується попередній хіт Бена [“Ніч у музеї”->night-at-the-museum] та його красномовна розмова з Атіллою і робиться висновок – якщо Стіллер колись і отримає “Оскара”, то це буде за другорядну, напів(як мінімум)комедійну роль аборигена, в якій не буде жодного англійського слова. Можливо, це буде П’ятниця в наступній екранізації “Робінзона Крузо”, де самого Робінзона зіграє, ясна річ, Рассел Кроу.
[Мішель Монаган->michelle-monaghan] чудово впоралась з роллю “ідеальної дівчини по сусідству”, а от з роллю дружини Фареллі промахнулися – її мала виконати справжня зірка. [Гвінет Пелтроу->gwynet-paltrow], з якою вони вже працювали, чи навіть [Камерон Діас->cameron-dias], їхня незабутньо-дурнувата Мері. Просто сутність даного образу в тому, щоб, створивши навколо себе романично-омріяну, зоряну атмосферу, потім різко повернути героя (і глядача) на землю усіма вадами, які навіть неможливо уявити у такого створіння. Тут мав попрацювати саме зоряний імідж – і тоді б контраст з маловідомою, за обличчям, але насправді ідеальною (за сценарієм) Монаган вийшов би насправді добрим. А коли подібну роль виконує майже нікому невідома (у нас) білявка з телебачення, ефект на дві третини втрачається.
Підсумок: черговий витвір Фареллі, який, на жаль, з чистою душею можна рекомендувати лише тому, хто добре знайомий з творчістю цих режисерів і знає, на що йде. Хоча, якщо прибрати з нього хвилин 20, він буде більш-менш придатний для сприйняття.