Потяг на Юму

Півстоліття тому на екранах кінотеатрів США панували фільми, де мужні чоловіки з обвітреними, грубими обличчями підкорювали безлюдні прерії Дикого Западу, воюючи одне з одним та, інколи, з індіанцями. То були справжні американські вестерни, а не ті доробки бісових італійців, котрі прикінчили цей жанр в шістдесятих. На жаль, наші глядачі з ними майже незнайомі – ті вважались ідеологічно шкідливими творами, і натомість на наші екрани випускали антикапіталістичні остерни з Гойко Мітічем, а “чорний” ринок відкрився тоді, коли замість вестернів продавались виключно спагетті. Самі ж американці, в тому числі в Голлівуді, вочевидь махнули на жанр рукою, вважаючи, що часи, коли були популярні перестрілки на кольтах, давно пройшли. Були, звісно, виключення на зразок серіалу “Світлячок” та фільму “Сереніті”, але й вони своїми низькими зборами довели, що любителі вестернів зараз дивляться їх сидячи вдома в улюбленому кріслі, аби не мати нічого спільного з попкорном та колою.

За останні кілька десятиліть сучасні “вестерни”, які вийшли на екрани, можна перерахувати на пальцях рук, але багато з них не мали зі справжніми вестернами нічого спільного – надто вже змінився менталітет у сучасного американця, аби відтворити золоту еру сорокових та п’ятдесятих. Одним з шедеврів тих часів був “О 3:10 на Юму”, де мужній ковбой-фермер Ден Еванс намагався заробити трохи грошей, доправивши видатного грабіжника Бена Вейда до центрального міста округу. Бідний на те, що зараз називають екшном, фільм перемагав іншим: збалансованістю, чудовим саундтреком, і найголовніше – змаганням в харизмі між грубим, але чесним героєм Ван Гефліна та культурним злодієм Ґленна Форда, яке досягало апофеозу під час очікування потягу в готелі, оточеному бандою Вейда. І ось, рівно п’ятдесят років потому Голлівуд вирішив ризикнути і “осучаснити” один з шедеврів тої самої золотої ери справжніх американських вестернів.

Те, що вийшло в результаті “осучаснення” нагадало мені анекдот, де найкращим претендентом на посаду президента США була б вагітна однонога чорношкіра лесбіянка, хвора на СНІД. Адже знімальна команда познущались над старим добрим мужнім коміксом гірше, аніж бог над усіма тваринами Австралії разом узятими. Найменша провина лежить на головному операторі Маркові Варго – до псевдодокументального дрижання камери ми вже, стараннями Голлівуду, звикли, так само, як і до надміру великих планів, хоча інколи ще хочеться закричати щось на зразок “Та відійди ж ти на метр, йолопе, не видно ж нічого”. Більшою мірою винен режисер Джеймс Манголт – знімати вестерни, це вам не романтичні комедії на зразок “Кейт та Лео”, тут треба не лише бути спеціалістом, а й серцем відчувати цей жанр. Втім, гадаю, Джеймс мав небагато свободи діяти в рамках нав”язаного йому сценарію. А от за останній слід було б до кінця життя змусити авторів працювати на каменоломнях, не даючи навіть близько підійти до друкарської машинки.

Саме завдяки Майклу Бранду та Дереку Хаасу, які після провального “Подвійного форсажу” вирішили, що вони великі знавці вестернів, треба завдячувати усім тим дурницям, котрих у фільмі просто без міри. Харизматичний холоднокровний бандит Ґленна Форда поступився місцем висококультурному, м’якому та на диво невиразному [Расселу Кроу->russell-crow]. Але його бандит-художник – просто щасливчик порівняно з персонажем фермера Дена Еванса. На щастя його не зробили вагітною негритянкою нетрадиційної орієнтації, але ногу таки забрали, і додали туберкульоз одному синові, неймовірне для часів Дикого Заходу нахабство, непослух і безпечність другому. Але і це відступає перед тим, що зробили з Деном Евансом з точки зору психології – грубуватий ковбой, дещо затурканий негодою, але упевнений в своїх силах і незламний, як обвітрені червоні скелі Арізони, був перетворений загадковою примхою сценаристів на жалюгідного слимака, без честі і гонору, готового персонажа “Горбатої гори – 2”, зображеного [Крістіаном Бейлом->christian-bale] так, ніби він застряг в своєму амплуа з фільму “Машиніст”. Особисто мені на таке блюзнірство було так бридко дивитись, що на інші дрібниці, на зразок зміни кінцівки від реально-практичної до дурнувато-фантастичної, вже до уваги можна було і не брати.

Єдиним променем світла в цьому сірому царстві був Бен Фостер – у нього просто дар в посередніх стрічках притягувати до себе всю увагу. Його Чарлі Принц ідеально нагадує антигероїв тих часів – небезпечний, як гримуча змія, шалений, як стадо бізонів, і міцний, як гарний мисливський ніж. Вже втретє, з часів “Заручника” та “Альфа-дога” я пожалкував, що Бену не дали більше екранного часу, аби розвернутись на повну і показати свого героя з усіх сторін – тільки на відміну від перших двох фільмів з “Юмою” варіанту 2007 року це було б єдине, що могло врятувати фільм. А так я лише вкотре отримав підтвердження, що старі фільми перезнімати не варто – кращими їх ніхто і ніколи не зробить.