Цю стрічку рекламували як відповідь діснеївської студії Чемберлену, тобто [«Шреку»->shrek], – кіноказку, яка теж висміює штампи жанру і дивиться на нього крізь сучасні окуляри. Після перегляду стає зрозуміло, що рекордні касові збори і чудові рецензії, якими міг похвалитися зелений монстр, «Зачарованій» не світять.
Рафінований анімаційний пролог вийшов самопародійним трохи більше, ніж слід було. Згадується анекдот про Паворотті, якого наспівав Рабинович, – ніби й текст той самий, а враження інші. Вісім анімаційних хвилин на початку вловили майже всі діснеївські штампи, але не містять ні краплі діснеївської магії – того, завдяки чому ті давні мультфільми з інтересом дивляться і зараз глядачі усіх вікових категорій. У «Зачарованій» пролог – лише карикатура, що не дуже справедливо по відношенню до об’єкта пародії.
Магія не з’являється і тоді, коли дія переноситься у реальний світ. Точніше, з’являється, але тільки інколи, на кілька хвилин – до таких вдалих моментів слід віднести музичний номер у парку та фінальну битву. У Емі Адамс добре виходить виглядати зворушливо, але у першій половині фільму незмінно виникає бажання, щоб її замінили більш досвідченою у комедійному жанру актрисою – [Різ Візерспун->reez-witherspoon] чи [Кейт Хадсон->cate-hudson], можливо. Все ж таки для того, щоб природно виглядати у найбезглуздіших ситуаціях, потрібен особливий різновид таланту. Щоправда, у другій половині, коли Жизель закохується і майже на очах розумнішає, гра Адамс відчутно покращується.
Демпсі майже до фіналу виглядає одноманітно сумним і «заземленим» – звичайно, у цьому сутність ролі, але теж здається, що досвідчений у жанрі романтичної комедії актор зміг би зробити і такий матеріал більш цікавим. Набагато краще виглядають у своїх ролях ті, від кого вимагалася чиста комедія, – Марсден у ролі закоханого і ще більш самозакоханого принца з аж ніяк не видатними розумовими здібностями і Тімоті Сполл у ролі слуги, який чимось нагадує його такого ж метушливого лиходія-щура з [«В’язня Азкабану»->harry-potter-3]. Що вже казати про королівський виступ Сарандон, на рахунку у якої до того ж більшість вдалих жартів у фільмі («Вона опиниться у місці, де ніхто не живе довго і щасливо!» – це про Нью-Йорк).
Підсумок: на «кіноподію року» це видовище не тягне (чому його так називали в рекламі, назавжди залишиться таємницею), але його можна рекомендувати любителям кіноказок та пародій на них. Єдине, що по-справжньому засмутило, – рішення нашого прокату взяти приклад з російського і переспівати усі пісні. Вийшло ніби й непогано, але бачити (точніше, чути) подібне в ігровому, а не анімаційному фільмі, викликає не найкращі спогади про [«Чикаго»->chicago] у виконанні Кіркорова.