Рік: 2007

Ця стрічка у жодному разі не відкриває нової сторінки у жанрі воєнної драми. У неї інше завдання: як і чимало якісних фільмів цього жанру, створених у різних країнах, “Тубільці” знайомлять глядачів з ще невідомою їм сторінкою воєнної історії. Цього разу це участь у Другій світовій війні на боці Франції представників колонізованих народів.

Ситуація незвична і непроста: люди йдуть воювати за країну, на землю якої вони раніше не ступали. У декого з них ця країна знищила усю родину. Чому ж вони йдуть? Хтось піддався впливу пропаганди, хтось хоче розбагатіти, забираючи “своє” у вбитих фашистів, хтось тікає від сірої буденності вдома, але майже всіх у першу чергу вабить можливість зробити свій внесок у щось набагато більше, ніж самі вони, і довести, що у цій справі вони не гірші за інших.

Отримає Леонардо нарешті “Оскар” у цьому році чи його знову обійде черговий афро-американець – гадають зараз любителі кіно в усьому світі. Якщо дійсно обирати одну з минулорічних робіт актора, то я, як і Кіноакадемія, зробив би ставку саме на “Діамант”, а не на “Відступників”, де з його персонажем є певні проблеми, про які я писав у рецензії на той фільм. Тоді як роль цинічного контрабандиста Ді Капріо цілком вдалася.

Він дійсно зміг відірватися від штампів своїх багатьох відомих ролей краще, ніж будь-коли. Цьому сприяє і вибір теми, і жорсткий режисерський стиль, і кривавий реалізм. Повертаючись зі школи, син розповідає батькові, що невдовзі у них в країні буде утопія – і наступної хвилини їм вже доводиться рятувати свої життя від малолітніх нелюдів з автоматами, якими керує витончений і “політично грамотний” садист. Атмосфера щохвилинного хаосу, безпричинної агресії і смерті, що чатує буквально за кожним кроком, вийшла у Цвіка моторошно-переконливою – це одне з його кращих режисерських досягнень. Це справжнє пекло, і його мешканцям немає де рятуватись – та й чи хочуть вони? Хтось піддався фанатизму тієї чи іншої ворогуючої сторони, хтось хоче розбагатіти на чужих бідах, а хтось просто намагається вижити, звикнути – це його земля, більше ніде в світі його не чекають.

Француз Баблуані повернув трилер до його початкового призначення (саме слово означає збудження, глибоке хвилювання) – створення відчуття тривоги, що переходить у неконтрольований жах і примушує хвилюватись за героя. Тому що, відмовившись від багатьох сучасних жанрових принад (його стрічка не має високого бюджету та зоряного акторського складу, і знято її на чорно-білу плівку), він створив саме жанрове кіно, продемонструвавши силу конкретного жанру.

Як відомо, можливості жанру найкраще проявляються і випробовуються саме у постановці малобюджетній (тому культовий статус мають, наприклад, фільми Роджера Кормена), тоді як високобюджетні часто розмивають жанрові кордони і намагаються відволікти глядацьку увагу на якісь яскраві деталі, цікаві самі по собі. У “13” аскетична картинка з мінімумом діалогів (не більше, ніж треба, щоб зрозуміти, що відбувається на екрані) часом може викликати жах справжній, тваринний. Можливо, тому, що до цього не докладаються великі, надмірні зусилля: ніякого залякування, стрибків з темряви на глядача та інших дешевих ефектів. Тільки людина, її непродуманий, дурний вибір, який, фактично, був стрибком навмання, і пістолети, один з яких вона тримає в руці, а інший націлений їй у голову.