От що буває, коли до режисури береться майстер спецефектів: спецефекти є (хоча й не так багато, як могло б бути), а з усім іншим погано – є хіба що те, що ми вже бачили разів десять, а то й більше.
Для написання подібного сценарію великих зусиль й розуму не потрібно. Береться книжка-першоджерело, від якої залишається сама обгортка і кілька осучаснених та підігнаних під надані бюджетом можливості ідей. Тиранозавра можна вкрасти з “Парку Юрського періоду”, гонки на вагонетках – з іншого спілбергівського блокбастеру “Індіана Джонс і Храм Долі”. Підліток у команді шукачів пригод типовий ще для творів того ж Верна, а хто краще підходить на роль часом кумедного археолога й шукача пригод, ніж великий знавець мумій Фрейзер? Нібито всі компоненти для чергової гостросюжетної, видовищної пригоди на місці, але все якось вторинно, шаблонно і малоцікаво, гумор на рівні “Чіпа і Дейла” (“А-а-а!” – “Ми все ще падаємо?” – “А-а-а!”) і всі події до реальної науки мають прив’язку приблизно таку саму, як в “Армагеддоні” чи навіть “Зоряних війнах”.
Навіть головний козир подібних картин – видовищність, створена майстрами комп’ютерних технологій, – працює десь відсотків на тридцять. Як вже було сказано, динозавр один і то якийсь кволий (не може наздогнати людину, меншу за нього у десять чи більше разів), деякі тваринки намальовані непогано, а з іншими відверто схалтурили (кусючі рибки виглядають так, ніби їх ліпили з пластиліну для фантастики класу “Б” у 50-х). Динамічні епізоди можна перелічити на пальцях, решту ж екранного часу герої мандрують на тлі не дуже дорогих на вигляд декорацій.
Підсумок: можна по-різному ставитись до визначення “літній блокбастер”, але “Подорож до центру Землі” – це лише одна третина того, чого всі зазвичай чекають від подібних картин.