Перед оцінкою нової, двадцять другої серії “бондіани” варто розставити усі крапки над “і” для запобігання можливим непорозумінням. Втім, крапка буде лише одна – Джеймс Бонд помер після сердцевого нападу, ускладненого інсультом, який трапився з ним того дня, коли його основний ворог у вигляді КДБ пішов в небуття разом з державою, якій він служив. Поціновувачі “класичної бондіани” пам’ятають останнього справжнього Бонда у виконанні Тімоті Далтона, котрий з’явився 1989 року у фільмі “Ліцензія на вбивство” режисера Джона Глена – того самого, який створив цілих п’ять фільмів серіалу. Після того ми не бачили Бонда, фільми про пригоди якого раніше виходили кожен другий рік, цілих шість років. А потім в чиюсь світлу голову прийшла ідея надурити фанатів, підсовуючи їм псевдо-Бонда, який поступово буде змінюватись в щось абсолютно нове, відповідно до нових реалій світової політики.
Найголовнішою зміною стало те, що в дуеті, який склався 1981-го року, коли в роботу над виключно британською “бондіаною” увійшли США, американська половина стала переважати британську. Це потягло за собою цілу купу дрібніших змін – для початку фільми перестали доручати знімати британським режисерам. Наступним кроком стала зміна статі керівника Бонда: незмінний з першої серії Бернард Лі помер невдовзі після виходу “Місячного мандрівника”, а шістдесятидвохрічний Роберт Браун, котрий його змінив, отримав відставку відразу після тої самої “Ліцензії на вбивство” – отож вже в “Золотому оці” М почав мастити обличчя кремом, носити спідниці і скидатися на Джуді Денч. Другий постійний супутник Бонда, майстер на всі руки Q, що його безперервно з третьої серії грав Десмонд Ллевелін, помер майже разом зі своїм актором, котрого в останні серії запрошували, швидше за все, виключно з ввічливості, оскільки технічних засобів у Бонда стало стільки, що вони вже ніяк не могли бути створені однією людиною, до того ж через знаменитий “product placement” усі старі добрі британські винаходи замінила техніка виробництва Японії та Китаю. І от, коли вже було змінено все, що можна, дійшли руки до святого – самого Бонда. У 2006-му році перед натовпом фанатів було зірвано покривало з надгробного пам’ятника старому Бондові – елегантно вдягненому в смокінг британському джентльмену з бездоганною зачіскою чорного волосся. Новий Бонд став капловухим блондином з відвислою нижньою губою, перестав носити смокінги, натомість почав гасати по смітникам і каналізаціям, майже весь екранний час тішачи глядача забрудненою в кров та багно мармизою. Фанатам старого Бонда залишається втішатися спогадами, а новому поколінню дістався новий Бонд – в стилі американських супергероїв.
Щодо першої частини цієї нової, сучасної “бондіани”, то вона привертає увагу одним цікавим фактом – відповідальність змінити Бонда було покладено на автора “Золотого ока” новозеландця Мартіна Кемпбелла. Він став для “бондіани” своєрідним “менеджером з шокового ребрендингу”, на котрого впали усі докори. Тепер, коли перша хвиля обурення спала, а враження призабулись, в “Кванті милосердя” вже й сам Крейг сприймається цілком пристойно, і постійна біганина-стрілянина не викликає здивування – ну звичайний собі черговий американський бойовик про супермена-спецагента, було б чому дивуватись. Тим паче, що з тим, старим Бондом, його від серії до серії ріднить все менше і менше – вже зник незмінний коктейль, відсутнє звичне привітання “Бонд, Джеймс Бонд”, а сам головний герой працює за техаським принципом “спочатку стріляю, потім думаю”.
Отож, якщо сприймати стрічку саме як стандартний американський бойовик, то вона виглядає цілком пристойно. Крім того ж до складу групи сценаристів додався Пол Хаггіс, автор “Долини Ела”, “Листів з Іводзіми” та “Дівчини на мільйон доларів”, а режисером призначено Марка Фостера, котрий знімав оскароносні “Знайти Неверленд” та “Бал монстрів” – обидва майстри знані своїми здобутками на ниві драматичних картин. Їх дует не лише додав до голівудської “біганини-стрілянини” частинку драми, а й зміг це все так ретельно скомпонувати, що стрічка виглядає збалансованою, а компоненти органічно доповнюють одне одного – цього не вистачало, наприклад, суто американській трилогії про Джейсона Борна, де драматична складова виглядала ненатуральною і абсолютно зайвою. А оскільки Деніел Крейг також відомий відсутністю драматичного хисту, то гарному результату неабияк посприяла наша вже дуже відома співвітчизниця Оля Куриленко, яка продемонструвала, що моделі, принаймні українські, вміють не лише на подіумі ходити, а й добре грати – не кожна модель зможе реалістично зобразити цілу гаму емоцій від рішучості холоднокровної вбивці до жаху маленького дівчатка, перед яким в усій страшній реальності постали спогади про дитинство та долю рідних. Може тому деякі заокеанські рецензенти ставлять Олю поруч зі знаними акторками і навіть називають її “другою Шерон Стоун”.
З іншого боку ця драматичність дещо зашкодила враженням про фільм тих представників молоді, котрі були в захваті від чистокровного американського бойовика “Казино Рояль”, але усім в цьому світі не догродиш. Головне, що усі, хто працював над фільмом, свою справу виконали добре і результат не викликає враження даремно витраченого часу. Треба тільки пам’ятати, що старий Бонд помер, а на екрані бігає і махає кулаками його повний тезка – бувають в житті і такі співпадіння. І хай любителів бондіани часів “холодної війни” не вводять в оману фокуси на зразок акценту героїні Куриленко, покликаний нагадати знавцям про Honey Ryder, та нафта, котра замінила золотий пил з “Голдфінгера” – це всього лише данина поваги найвідомішому серіалу Британської імперії часів минулого століття.
Співпадає з моїми враженнями. Бонда переробили на брутального, реалістичного, на роль взяли хлопця з обличчям манчестерського робітника. Мені, тем не менш більше імпонує класичний Бонд. Елегантність, повільне розгортання сюжету завжди були ознаками серії, але зараз так просто не знімають, тому доведеться звикати до нового БорнаБонда.