У наші часи, в далекій-далекій галактиці, бушували… жінки. Самі жінки. Чоловіків там не було – принаймні в кадрі. Приблизно таке враження залишає фільм.
Перш за все – рішення режисера зовсім не показувати чоловіків здається штучним і не таким вже й необхідним. Ясна річ – кіно не про них, але ж вони є причиною багатьох емоцій та проблем героїнь фільму, і непогано б, щоб у цих проблем було обличчя, щоб вони не здавались зовсім абстрактними. Якщо вже режисер і сценарист зробила своїх героїнь по-справжньому цікавими особистостями, а їх проблеми дуже сучасні і важливі, то їх не затьмарить ніхто і ніщо – навіщо ж тоді ставити таке різке обмеження, яке кидається в очі?
Друге – це той факт, що цільова аудиторія фільму вийшла дуже обмеженою. Порекомендувати його можна хіба що тим кіноманам, які знають і люблять задіяних тут актрис і можуть дивитись з ними будь-що – пристойний рівень гри підтримують практично усі виконавиці. Жінки на це кіно піти, ясна річ, можуть, однак своїх чоловіків їм краще залишити в гардеробі. Але й не всім жінкам це буде цікаво. Молодим дівчатам співчувати героїням, яким у кращому випадку за сорок, буде, мабуть, не легко, а ровесниці головних героїнь у кінотеатри практично не ходять – принаймні у нашій країні. Хлопцям, які ризикнуть прийти на сеанс, сподіваючись порадувати око (як це могло бути, наприклад, у випадку з іншим недавнім жіночим фільмом “Хлопці будуть у захваті”), теж не пощастить: порадувати їх зможе хіба що ефектна [Єва Мендес->eva-mendes], але роль у неї хвилин на 20 і грає вона дурепу, яку може обдурити навіть школярка. Знайти настільки тупо стереотипний жіночий образ у фільмі “чоловічому” було б не дивно, але в картині, яку написала і зняла жінка, – це вже парадокс.
І третє – щось не гаразд у цій стрічці з логікою авторського бачення, чимось вона нагадує блондинку за кермом з анекдотів – то туди, то сюди (якщо автор не знехтувала стереотипами, то чому не можна рецензенту?). Спочатку нас запевняють, що головна проблема сучасної жінки – те, що чоловіки не терплять поряд з собою сильних, успішних жінок, тому останні змушені або відмовлятись від кар’єри і сидіти біля домашнього вогнища (як героїня [Раян->meg-ryan]), або відмовлятись від нормального сімейного життя (як героїня [Бенінг->annette-bening]). Це при тому, що “сімейна” героїня Раян насправді матір’ю є ніякою (яка з неї дружина, уявити важко, бо чоловіка-то на екрані немає – це все одно, що вгадувати, наскільки добрий боксер, по тому, як він лупить грушу), а “ділова” героїня Бенінг давно втратила нюх на успіх і на роботі втриматись не в змозі. І от чоловік йде від “сімейної” Раян, а після того, як вона прокидається і стає успішною і “діловою”, вирішує до неї повернутись. Це, звичайно, дуже по-голлівудськи, але заради такого хеппі-енду автор і режисер перекреслила усю попередню логіку свого твору, ще й перетворила цей самий енд на цирк з галасливими родами. Навіщо було змушувати співчувати героїням, якщо усі їх проблеми вирішуються настільки легко? Потрібно усього-навсього гнути свою лінію, незважаючи ні на кого і ні на що – і тоді оточуючі прогнуться під тебе. Звучить якось прямолінійно, егоїстично і майже тупо. Жінки сказали б – по-чоловічому.