Досить рідкісний для сучасного розважального кіно зразок. Жодних спроб підіграти глядачу-підлітку – спростити інтригу чи зробити чітке ділення на чорне та біле. Жодних спроб підіграти зіркам – зробити їх персонажів привабливішими, ніж вони були задумані в оригіналі. І при цьому кандидат на звання хіта – напевно, він буде все ж таки не таким успішним, як думала студія, але свій бюджет виправдає і прихильні рецензії здобуде.
“Подвійна гра” була б цілком на своєму місці у кінематографі кінця 60-х та 70-х – і не лише через модний у ті часи прийом поліекрану, з яким трохи побавились автори фільму. У тому, як Гілрой показує великі корпорації, їх керівників і дрібні коліщатка, їх етику (чи швидше анти-етику), методи та усю кухню, за якою крутиться складна система, відчувається незвичний для сучасного Голлівуду критичний запал. Нібито й не дуже модно зараз критикувати великий бізнес (усі знають, що там немає місця традиційним уявленням про порядність, мораль тощо), застаріло це і важко вигадати на дану тему щось нове – і водночас не можна не милуватись соковитими образами запеклих конкурентів, які створюють чудові, як завжди, [Пол Гіаматті->paul-giamatti] та [Том Вілкінсон->tom-wilkinson]: їх герої у фільмі не менш важливі, ніж Робертс та [Овен->clive-owen], хоч у них менше екранного часу.
Тон картини задає найперша їх екранна сутичка, для якої режисер підібрав геніальне екранне рішення: зовсім без слів (для звичайної людини вони б навряд чи сильно прояснили конфлікт), лише гримаси і рухи, котрі переходять у звичайну вуличну бійку, – ще трохи, і можна дати їм по дубині і відправити в печеру. Решта фільму – наочна демонстрація того, в наскільки замкненому і абсурдному світі живуть подібні люди: слово “лосьйон” має для них магічне значення, вони поводяться, наче персонажі шпигунського фільму, з безкінечними двійниками, підставами й дезами. І річ вже навіть не у великих прибутках – вони настільки зациклені на самому процесі, що ніколи не зможуть насолодитись його плодами. Параноїдальні і патологічно заздрісні, вони не в стані побачити абсурдність своєї мети та відчути власну відірваність від реальності – саме тому вони так легко стають жертвами чергової підстави.
Слабкість фільму, причому відносна, – у своїй удаваній непередбачуваності він швидко стає передбачуваним. Сама його внутрішня логіка примушує ставити під сумнів на перший погляд безпрограшні ходи головних героїв, дивитись на події не тільки їх очима, очікувати подвійну гру від усіх. Внаслідок цього вгадати фінал набагато легше, ніж вважав сценарист. У плані ж акторства особливих недоліків непомітно: навіть Робертс може похвалитись чудовим незворушним шпигунським виразом обличчя у сцені допиту не дуже розумної працівниці компанії.
Підсумок: добрий зразок розваги не для підлітків, з пристойним акторством і не без думок. Тим, на кого словосполучення “суперництво корпорацій” навіює сон, а акторські імена не справляють враження, краще пошукати для перегляду інший варіант.