Типовий приклад сіквела, в якому глядач отримує в подвійній кількості те, що було в першій частині, але ніяк не подвійне задоволення.
Від фільму-оригіналу його теж діставалось небагато. Ідея з оживаючими експонатами краще працювала б як сюрприз, але про це знали всі заздалегідь завдяки трейлерам та прес-релізам. Було кілька вдалих жартів, інколи смішний [Стіллер->ben-stiller] і багато спецефектів – не густо, але дещо.
У продовженні, звичайно ж, спецефектів ще більше, але нічого особливо вражаючого (у цій галузі зробити щось вражаюче, здається, вже неможливо – можна робити ефекти виразнішими й детальнішими, проте їх сутність не змінюється). Експонатів ще більше, причому наших старих знайомих майже всіх сценаристи замкнули ще на початку, давши можливість побігати новачкам. Біганини ще більше – власне, весь фільм персонажі саме цим і займаються. Та й майданчик для цього бігу набагато більший – величний Смітсонівський інститут.
Всього іншого стало менше, ніж було. Менше сюжету – немає його майже, частково повтор першої серії, частково вже згадана біганина. Менше смішного Стіллера – тобто він на екрані весь час, але не комікує зовсім і практично не грає, просто, вгадали, бігає. Навіть коли Бена знову б’ють мавпи, смішні саме тваринки, не актор. Як казала Амелія про його героя – втратив запал, і самого виконавця це тут стосується. Хоча особливого запалу він ніколи й не мав – завжди залежав від сценарію, а тут його на півсторінки. Загалом це одна з зірок, чию владу над бокс-офісом зрозуміти важко.
Менше в сіквелі навіть відносно вдалих жартів – майже усе банальне, плоске і вторинне. Серед більш-менш смішних моментів: мавпа, пісенний репертуар амурчиків, знущання з Дарта Вейдера, Лінкольн, який грає приблизно ту ж роль, що й Аслан у других “Хроніках Нарнії”, і ще одна мавпа. Здається, все.
Практично немає якихось цікавих чи яскравих елементів, які б хотілось побачити вдруге. Емі Адамс в ролі гіперактивної Амелії Ерхарт переграє, тому з граючим ніяк Стіллером алхімії у неї не вийшло – вони в зовсім різних режимах працюють, як віник і кавоварка. Мабуть, якщо слухати Амелію в оригіналі, та ще й знати, як розмовляли люди в її епоху, вона стане смішнішою, ніж у нашому дубльованому варіанті, але природнішою – навряд чи.
В [рецензії на першу “Ніч у музеї”->night-at-the-museum] я писав, що треба було когось з експонатів зробити лиходієм. Звичайно ж, голлівудські сценаристи є великими шанувальниками сайту і до поради прислухалися, однак зробили це, знову ж таки, спустивши рукава. Написали те, що міг вигадати школяр середніх класів: примусили, наприклад, Наполеона весь час комплексувати через свій зріст, а єгипетського фараона – викривлятися і нести казна що. Складається враження, що єдині експонати, вони ж історичні особистості, кого автори поважають, – американські президенти, вони завжди доброму хлопцю пораду дадуть, а поганому – прочухана. Це не дивує, але примушує ще раз писати про сотні невикористаних у сюжеті можливостей.
Найприродніше на фільм зреагував один з глядачів-солдатів, які сиділи поруч, – він заснув після перших 15 хвилин і нічого не втратив. Незважаючи на це, в Штатах картина вже зібрала свою першу сотню мільйонів, тому третій сценарій, напевно, вже пишеться. Думаю, у ньому музей ділитимуть Гітлер зі Сталіним, а рятівником буде Рейган. З лазерним мечем.