Примари колишніх подружок

Непогана романтична комедія. Приклад того, як можна використовувати у сучасних умовах класичні сюжети (в даному випадку це Дікенс, Скрудж, привиди… якщо хтось не здогадався, я не винен). Нарешті, приклад доброї гри [Макконахі->matthew-mackonaghey], досить рідкісне явище в останні роки.

ghost_1.jpg

Одне з головних достоїнств фільму у тому, що він не псує свою початкову ідею (ту, про яку можна прочитати в прес-релізах чи побачити в роликах) з перших кадрів. За прикладом, коли вона псується відразу, далеко ходити не треба – [“Освідчення”->propose] з [Баллок->sandra-bullock] і [Рейнольдсом->ryan-reynolds]. У “Примарах” же все по-чесному: обіцяли вам чарівного егоїста – його й отримуєте, і Макконахі натхненно грає саме такого. Якби в перших кадрах вже кинули натяк на те, що він в душі білий і пухнастий, все інше б не спрацювало. Але ні – гра йде по-чесному: він приїздить і цілком природно починає потроху руйнувати весілля власного брата, не відчуваючи жодних докорів сумління. І це працює набагато краще, ніж численні вигуки подружок героя про те, що він безсердечний. Ще один доказ того, що в кіно треба один раз показати, а не десять разів сказати.

Макконахі в останні роки часто переграє, особливо коли повторює напрацьований образ мачо (можете згадати “Золото для нерозумних”, але краще не треба). Тут він на місці і в сценах з “неправильною поведінкою” у першій половині картини (особливо вдався епізод зі спробою зваблення матері нареченої – те, наскільки у ньому герой залишається вірним своїм переконанням щодо жінок, багато чого каже про його характер), і в сценах з виправленням – хоча перші все ж таки виглядають краще. Але сцени виправлення по-голлівудські ніколи не виглядають переконливо (бо написані в головах сценаристів задовго до того, як вони починають працювати з черговою ідеєю), і на це треба зважати – з таким матеріалом були б проблеми навіть у Шона Пенна.

ghost_2.jpg

Подорож Коннора місцями колишньої слави… можна сказати, що вдалася. Переважно завдяки участі Майкла Дагласа – у його героя своя правда, і якби у нього не вийшло показати спосіб життя свого героя яскравим, зірковим і насправді частково потрібним чоловіку на стадії пошуків самого себе, то це було б інше кіно. У виконанні іншого актора, можливо, просто актора з іншою репутацією, персонаж перетворився би на штамп, карикатуру, напівбожевільного, який марить знаменитостями, але коли Даглас з екрану каже, що Дін Мартін ночував у нього у ванні, цьому віриш. Це той випадок, коли зірковий імідж, напрацьований виконавцем, не псує образ, а його покращує. І саме з ним пов’язаний єдиний момент у фільмі, який хочеться виправити: у фіналі Леді Смерть (третій привид) мала залишитись з ним – до цього вела вся попередня логіка (було б на один жарт менше, але виглядало б краще).

ghost_3.jpg

Нарешті, потрібно було показати альтернативу, яка б позначила для героя правильний шлях, і це зробили, запросивши на роль правильного любовного інтересу [Дженніфер Гарнер->jennifer-garner]. Правильних дівчат у подібних стрічках дуже легко зробити нудними, але цього разу спрацювало як треба, принаймні відсотків на 65. Можливо, тому, що героїню зробили трохи розумнішою, ніж звичайно це робиться, – психологію Коннора вона розуміє краще за нього самого. Щодо решти 35 відсотків – всі інші дані Гарнер дійсно подають її як дівчину мрії, здатну змусити погодитись на шлюб найзапеклішого холостяка – принаймні до фінальних титрів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *