Дуже рідко буває, що третій сіквел, тобто частина четверта, перевершує перші два. Однак у випадку з “Криками” це саме так.
Напевно, тому, що друга та третя серії знімались відразу після першої і за її схемою. Перший “Крик” був несподіваним та оригінальним, поєднував пародію на жанр у його тодішньому стані з самим жанром, при цьому коментував жанр та його кліше і із задоволенням з ними бавився. Наступним двом у порівнянні з ним дістались крихти: за два-три роки жанр по-справжньому еволюціонувати не встигає, тому залишилось іронізувати з сіквелів, останніх частин трилогій і з самого себе.
Десять років – інша справа. За цей час нарід ознайомився з “Пилками”, “Хостелами” та численними, не завжди зрозумілими навіщо, римейками. Обличчя жанру суттєво змінилось, тобто обвішало себе шрамами у вигляді безкінечних варіацій сюжетів 80-х зі спробами знайти у них щось нове. Над римейками і сміється у першу чергу “Крик-4” (чого лише варта сцена, де одна з героїнь, щоб відповісти на питання маніяка, намагається перелічити всі з них), який і сам себе таким вважає. Деякі ходи відверто позичені з найпершої картини, але це не значить, що за ними не приховується новий зміст. У четвертому раунді “Крик” схожий на боксера, який добре відпочив і готовий до бою.
Тим паче, що він може похвалитися свіжими обличчями. З-поміж молоді, яка отримала шанс засвітитися у кіносеріалі, на якому вони і росли, особливо вирізняється [Хейден Панаттьєрі->hayden-pannatieri] у ролі вродливої і впевненої в собі кіноманки Кірбі, подруги Джил, племінниці Сідні Прескот. Але і [Емма Робертс->emma-roberts] у ролі цієї самої Джил видає дещо, що примушує сприймати її як дуже перспективну молоду акторку. На цьому розповідь про нових персонажів слід закінчити, щоб випадково не видати особу лиходія – а це може стати сюрпризом навіть для тих, хто бачив дуже й дуже багато подібного.
Що ж стосується давніх знайомих, на яких тримається “Крик”, то вони показують себе з найкращого боку. Нів Кембелл нарешті дозріла до шарму а-ля Ріплі з “Чужих”, не кажучи про бойові навички її героїні: майже кожна її бійка з маніяком закінчується не на його користь. Аркетт у ролі доброго й тупуватого Дьюї розважає безпорадною метушнею і легкістю, з якою можна вивести зі строю цього героя, але ще більше радує його дружина (у ролі його дружини): Гейл з усіх сил намагається повернутись у ряди королів сенсацій, не до кінця розуміючи сучасний сленг і сучасні технології, але демонструючи при цьому неабияку енергію.
Те саме можна сказати про фільм в цілому: він енергійний і смішний, хоча страшного в ньому небагато, попри кількість кетчупу. Єдине у ньому, що виходить за межі пародійного трилу, – це мотивація маніяка. Незважаючи на те, що її теж подають з присмаком іронії, це, в принципі, не жарт. Це доведене до певної (але все ще ймовірної) межі відображення сучасних уявлень про ціну слави і способи її досягнення. Якщо щось у стрічці і може трохи лякнути, то це воно, а не кров та нутрощі.