Тор

Четверта стрічка з серії, яку комікс-компанія “Марвел” розробляє сама, не ризикуючи доручати цю шляхетну справу “голлівудським невігласам”, вийшла, мабуть, для незнайомого з першоджерелом глядача найменш зрозумілою. Все ж таки обидві “Залізні Людини” і навіть “Неймовірний Халк” будувались за канонами наукової фантастики, не дуже відірваної від життя. А тут – дуже різкий перехід до зовсім іншої міфології, зі скандинавськими богами й демонами, які живуть і воюють між собою десь у паралельних світах. І це при тому, що на екрані весь час згадують то Тоні Старка, то відому “марвелівську” таємну організацію S.H.I.E.L.D. (Щ.И.Т.).

thor1.jpg

Давно відомо, що “Тор” – це усього лише ще один крок до “Месників”, блокбастеру, в якому разом зберуться Залізна Людина, Халк, Тор та ще кілька індивідуумів і який, судячи з усього, братиме публіку штурмом за принципом “Більше – значить краще”. Інколи спрацьовує, але не завжди. Така реклама насправді трохи шкодить сприйняттю картини, до якої заздалегідь ставишся як до одного з прологів до чогось більшого, а самого по собі зовсім не обов’язкового.

Навіть якщо не брати до уваги “антирекламу”, слід визнати, що вийшло нуднувато. Перші дві третини екранного часу ніби ставлять собі за мету приспати інтерес глядача до усього, що відбувається, щоб потім різко розбудити, бахнувши спецефектами. Пейзажі світів вікінгоподібних богів та їх ворогів-морозів нібито й красиві, і Брана чесно намагався вивести пристрасті персонажів на шекспірівський рівень (марна надія при подібному першоджерелі – та й нікому не потрібна), але життя в усьому цьому не відчувається. Та й не живі вони по-справжньому, ці боги: який сенс вболівати за когось з них, якщо будь-яку смертельну для людини рану вони собі можуть залікувати? Тому момент прокидання публіки пов’язаний з типово вестернівською сценою, де позбавлений своїх сил Тор намагається протистояти велетенському Руйнівнику в обладунках. Після цього йде досить жвава і візуально ефектна кульмінація – оце й усе в плані екшну.

thor2.jpg

В плані акторства теж не густо. Кріс Хемсворт, швидше за все, полонить своїми м’язами та гривою далеко не одне дівоче серце, але грою не вразить точно нікого. Навіть простенький перехід від Тора войовничого до Тора людяного у нього зіграти не вийшло – просто в одній сцені героїня Портман каже йому, що за столом треба поводитись як слід, і все, лев стає кошенятком. Сама ж лауреатка “Оскара”, як завжди у розважальних картинах, виглядає зовсім не так, як у більш серйозному матеріалі – чи спеціально не напружується, чи просто відчуває, що це не її. Гумор, пов’язаний з її героїнею, видається награним, і хіба що кілька ніжних поглядів, над якими стоїть напис “Велике кохання”, якось виправдовують її перебування на екрані.

Хопкінс у ролі Одіна виглядає начебто непогано, але подібне він вже грав (тому що він вже майже все грав, при його працездатності й популярності останніх 20 років), і його досить швидко відправляють у сплячку. Том Хіддлстон, актор непоганий, чесно мучиться разом зі своїм лиходієм. Шекспір Шекспіром, а Брана Браною, але в кінокоміксі представник сил зла має прагнути чогось більшого, ніж батьківської любові – інакше виникає ризик, що процес побиття його пики буде нагадувати візит до психоаналітика.

thor3.jpg

Жодних претензій не виникає до Стеллана Скарсгарда у невеликій, необов’язковій ролі. Ще до Джеремі Реннера: навіть якщо не знати, що його герой – ще один з Месників, він все одно привертає до себе увагу і запам’ятовується. Ну і третім до них треба взяти молот Тора: творці фільму називають його одним з головних персонажів, та й критикувати його якось не хочеться, бо штука тяжка, ще й літати вміє.

Підсумок: далеко не найкращий кінокомікс, цікавий для знавців “марвелівської” міфології, а на усіх інших він навряд чи справить велике враження.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *