[“300 спартанців”->300] Зака Снайдера – стрічка, яка свого часу вдихнула нове життя у історично-міфологічний жанр і стала у ньому новим взірцем, – завдячувала своєму успіху відразу кільком козирям. Там були міцна літературна основа, оригінальний візуальний ряд, авторський підхід режисера, вдало вибраний виконавець головної ролі, нарешті, надзвичайна інтенсивність бойових (і не тільки) сцен. Тому “Війну богів”, як і будь-якого представника жанру, який намагається повторити успіх “Спартанців”, можна спокійно оцінювати саме за цими параметрами.
Як і картина Снайдера, “Безсмертні” не бояться крові, а також садистської, варварської жорстокості. Втіленням останньої на екрані є Гіперіон у дуже непоганому виконанні [Міккі Рурка->mickey-rourke]. У його мотивації змішані помста, зневіра, честолюбство та проста кровожерливість, а влаштовувати він намагається одночасно геноцид і армагеддон – одним словом, переконливе втілення зла, хоча й не без “чорної” харизми (лиходії “Спартанців” були позбавлені навіть її). Протистоїть йому Тесей у виконанні [Генрі Кевілла->henry-caville], актора, який давно чекає на подібну зоряну роль і, в принципі, заслуговує її. Він не так сильно вражає публіку, як це робив Леонід [Джерарда Батлера->gerard-butler], але у нього інший персонаж – герой, який сумнівається у своїй обраності. В більшості сцен Кевілл виглядає цілком прийнятно, і лише деякі викликають непередбачуваний комічний ефект – наприклад, промова Тесея перед військом.
З богами у фільмі ситуація гірша, ніж з людьми. Рішення режисера зробити жителів Олімпу молодими (тобто вічно молодими) звучало виправданим, проте на практиці виявилось не найкращим: Зевс, Афіна та інші просто красиві, і на цьому все. Не відчувається за ними божеської мудрості чи влади – вони схожі на купку мажорчиків, які ліниво спостерігають за бідними (смертними). І бойові сцени у них значно слабші, умовніші і майже смішні, тоді як криваві реалістичні битви людей зняті на високому рівні. Виникає бажання, щоб ветеран Джон Херт зіграв роль Зевса повністю, а не віддав її більшу частину іншому виконавцю, – якраз у грі Херта відчуваються і мудрість, і батьківські почуття.
Слід віддати постановнику належне у тому плані, що міф про війну богів він спробував трактувати з максимально можливим реалізмом. Боги та титани у нього – створіння з людською зовнішністю і почуттями, яких від смертних відрізняють нелюдська сила, швидкість та інші суперсили; вони не знищують ворогів одним рухом пальцю – вони теж мають завдавати удари. Сінх зміг обійтися без спецефектних чудовиськ, яких було вдосталь, скажімо, у [“Битві титанів”->clash-of-the-titans], і дав дуже приземлене трактування образу Мінотавра – хтось із глядачів буде цим розчарований, інші, навпаки, з повагою поставляться до наміру режисера розповісти міф, але не казку.
Підсумок: “Війна богів” має свої недоліки, особливо у створенні образів жителів Олімпу, але, на відміну від відверто “попсової” “Битви титанів”, це серйозна, поважна спроба екранізувати стародавній міф, поставивши у його центр тему безсмертя особистості в людській пам’яті, його ціни та шляхів, якими його можна здобути.