Анонім

Реакція на цей фільм кожного окремо взятого глядача буде залежати від двох факторів: його ставлення до Шекспіра та його знання англійської історії. Якщо він до цих двох тем переважно байдужий, але алергії на історичні драми (ще й з елементами трилера) у нього немає, то стрічка має шанс йому сподобатись. В іншому випадку з шансами не густо: прихильник Шекспіра обізве авторів антихристами, а історик – невігласами.

Найкраще сприймати “Аноніма” не як історичний документ і навіть не як ілюстрацію до не надто популярної теорії, а як суміш “Єлизавети” із “Закоханим Шекспіром”: авантюри, інтриги, романтика, красиві костюми й декорації, трохи роздумів про зв’язок літератури і політики. В подібних картинах багато залежить від акторів, і “Аноніму” у цьому плані є чим похвалитися. Очолює ансамбль [Ріс Іфанс->ris-ifans], і більшість публіки ще не бачила таким актора, який найчастіше грає психопатів та диваків. Магія маніакальності, завдяки якій запам’ятовувались його численні лиходії, присутня і тут, але в більш стриманому, “культурному” варіанті, і до неї додались мудрість, поетичність і віра в непереможність мистецтва. Питання, чи повинен письменник піднімати актуальні питання, впливати на погляди людей, для нього не існує взагалі: “Автору завжди є що сказати, інакше би він народився кравцем чи будівельником”. Якби Іфанс промовив лише цю одну фразу, це все одно був би закінчений образ.

Едвард Де Вер, “душа” епохи та її найбільший талант, приречений на самотність, і фільм пропонує цілу колекцію його антиподів. На думку автора цієї рецензії, найкращого з них зіграв Дейвід Тьюліс: саме з ним Де Вер веде найцікавішу дуель протягом усієї картини, і вона не закінчується навіть після смерті обох. Королева Єлизавета у виконанні двох чудових актрис, матері і доньки, схожа на шахову фігуру в руках цих двох чоловіків, тому справжньої сили за нею саме у цій стрічці не спостерігається. Старий Вільям Сесіл втілює усі риси політика, проти яких Анонім бунтував у своїх творах, але єдиний не поступається йому розумом, і у нього є своя правда, яка розкривається глядачу далеко не відразу (і декого злегка шокує). Інша справа – його син Роберт: не маючи батьківської сили і розуму, він бере реванш завдяки хитрості, підлості і жорстокості. Ближче до фіналу Едвард Хогг грає швидше не Роберта, а Річарда, і саме тоді персонаж починає викликати інтерес.

Інші антиподи Де Вера – його “колеги”. В образі Бена Джонсона сценаристи та актор Себастьян Арместо акцентують одну рису – заздрість: вона веде і без того не дуже успішного автора спочатку до алкоголізму, потім до зради. Джонсон буквально не в стані робити нічого, знаючи, що на світі є Шекспір (насправді – Де Вер). “Я вибрав Вас тому, що у Вас немає стилю”, – каже Де Вер Бену, і Арместо чесно грає саме це. Тому не віриться, що навіть після смерті генія такий чоловік міг розправити плечі і стати відомим письменником. А Шекспір Рейфа Сполла взагалі буде ляпасом усім, для кого ім’я великого драматурга є священним: у світі, де “справжній Шекспір” – це Де Вер, бідолашному Віллу дісталась роль пияка і розпусника, бездарного актора і безсовісного брехуна. Слід віддати належне – такого пройдисвіта (ще й вбивцю, на що прозоро натякають) актор грає переконливо і, можна сказати, відважно, враховуючи потенційну реакцію частини публіки.

Йдуть і будуть продовжуватись суперечки з приводу центрального питання “Аноніма”, і прибічники традиційної теорії завжди вважатимуть цю картину непорозумінням. Але при цьому не можна не визнати, що це найкращий фільм Еммеріха, що, незважаючи на складну структуру з численними флешбеками, він тримає напругу протягом майже усього перегляду і що він досягає успіху у плані демонстрації сили мистецтва: сцени у дешевому театрі, де публіка на очах божеволіє від п’єс генія, зняті так, що не таким вже й важливим стає питання, ким цей геній насправді був.