Один [Сендлер->adam-sandler] – добре, а два – ще краще, правильно? На жаль, не зовсім – в обох випадках. Однак він знає це і сам, оскільки покликав на допомогу “важку артилерію” в особі самого [Аль Пачіно->al-pacino].
В принципі, ідея фільму про близнюків, чоловіка і жінку, яких грає один і той самий актор, непогана – з цього міг би зробити щось дійсно кумедне, наприклад, Джек Леммон. На жаль, Сендлер грає приблизно те саме, що й в решті своїх фільмів. У нього, фактично, лише два типажі – успішний, гострий на язик розумник (“Однокласники”) і дурник, з якого усі сміються (“Водоноша”, “Біллі Медісон”). Тут у Адама два персонажі, тому й грає він свої обидві стандартні ролі одночасно. В “Джеку і Джилл” є окремі смішні жарти, переважно пов’язані з мексиканською бабусею, однак загальний рівень гумору, на жаль, туалетний, не характерний – хоча тему “Жахлива родичка, яка заважає жити” можна було обіграти феєрично весело, тому що майже у кожній родині знайдеться подібний персонаж. Що ж, Сендлер, як і Жиріновський, ніколи не переоцінює свій “електорат”, намагаючись давати публіці речі максимально прості й доступні, так би мовити.
Адам програв у чисто акторському плані ще й тому, що зробив непривабливими обох своїх персонажів – і кар’єриста Джека, готового на все заради вигідного контракту, і добру дурепу Джилл, інфантильність і істеричність якої перевішують доброту на вазі терпіння. [Кеті Холмс->katie-holmes] у кадрі лише для меблів, зображує ідеальну дружину і не більше – хоча дещо, що з нею роблять у фіналі, може сподобатись її принциповим нелюбителям.
Залишається майже завжди цікавий Аль Пачіно. Не буде брехнею сказати, що цікавий він і тут. Він, наприклад, б’є Сендлера стільцем – справа однозначно шляхетна. Висміює уявлення про нього глядачів і усі легенди про глибину його акторських перевтілень. Промовляє кілька фраз, які – єдині у фільмі – звучать майже зворушливо. Навіть співає. На жаль, в сценарії факт наявності саме цього актора використано від сили на 50%. А тут був справжній океан комічних можливостей. Скажімо, сцена, де Аль розмовляє по мобільнику в театрі: хіба не краще було зробити так, щоб він не тупо переривав виставу, а говорив, не виходячи з образу, роблячи вигляд, що все ще грає роль?
Підсумок: фанам Сендлера це кіно сподобається і, мабуть, декому з прихильників Пачіно теж, хоча останнє не гарантується. Любителі невибагливого гумору і чоловіків, перевдягнених жінками, теж мають бути задоволені.